До мене в двері знову стукає повістка,
То сина вкотре кличуть у воєнкомат.
Яка ж для матері сумна це зараз звістка,
Неначе в горлі десь застрягла з риби кістка
Або в життєвих шахах хтось поставив мат.
Перед очима швидко промайнули роки.
Садочок, школа і, нарешті, інститут.
Як поряд йшла й робила разом перші кроки,
Як до смерканку вчили деякі уроки
І прокладали у майбутнє свій маршрут.
Кому й коли, скажіть, я щось заборгувала?
В мене єдиний син і іншого нема!
Його життя своїм життям я формувала
У світ великий, різнобарвний готувала
І не чекала, що його візьме війна!..
Кричати весело: «Ура! Наші герої!»
Питання тільки це для чого і кому?
Тим, що в землі лежать від рук чужої зброї?
Чи це для матері геть чорної, старої?
Як смерті хлопців, що зникають в давнину!..
Мене засуджуйте. Кричить, що в цьому зрада.
А я за сина можу вбити без вагань!
В нас надто швидко знову змінюється влада
І за весь час не стала спільною громада.
Тільки все збільшується тих розчарувань…
До мене в двері знову стукає повістка,
То сина вкотре кличуть у воєнкомат.
Яка ж для матері сумна це зараз звістка,
Неначе в горлі десь застрягла з риби кістка
Або в життєвих шахах хтось поставив мат.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко
©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804118
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.08.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко