Цього року видалося занадто плаксиве літо… Часті дощі всім стали на заваді… Ще червень місяць куди не йшло, був більш приємнішим,біль- менш санячним
хоча не таким теплим, як годиться для літнього місяця. А ночі, що вже за них сказати, такими прохолодними, що зранку навіть не хотілося виткнути носа з хати. А липень перевершив всі сподівання, майже весь місяць дощить, грози за грозами ділили навпіл небесну вись. А так всім хотілося відчути справжнє привітне, тепле, сонячне літо.
Марина - вчителька початкових класів, як і всі вчителі, мала літню відпустку. Тільки цього року пішла у відпустку наприкінці червня, а не на початку місяця, як того року. Максимко дуже зрадів, що вже не піде в садочок. Адже з мамою й татом вдома краще, тим паче знав, що влітку поїде на море. Він його, правда, смутно пам`ятає, але пісочок і те місиво, що він робив з нього. Йому було до вподоби, згадуючи, всміхався і мріяв, не міг дочекатися, коли ж знову поїде туди.
Йому було два з половиною роки, коли мама вийшла на роботу з декретної відпустки. Зразу батьки няньчилися з онуком, а коли виповнилося йому три роки, пішов у дитсадок. Тато - працював на залізниці ревізором, тому часто був у відрядженнях. Хлопчик більше часу проводив з мамою й з дідусем та бабусею, вони жили майже поруч, через два обійстя. Сміливий, як всі діти, трохи вередливий, але занадто наполегливий. Хитрощів йому теж не завадило, хоча тільки недавно виповнилося чотири роки та пам`ять він мав відмінну. В селищі гарний дитсадочок, вихователі багато приділяли уваги дітям, тому знали кожну дитину і часто хвалили хлопчика. І мама вчителька, хоча була строга і дуже любила свого синочка та завжди тримала все на контролі, про все пояснювала, навчала розуму.
Сьогодні зранку пройшла гроза…. Хоча надворі вже липень та на жаль сонячних днів було замало. Здавалося цей день не буде похмурим, високо в небі швидко пропливали сірі й темно - сірі хмари, між них все більше з`являлося білих.Марина часто сварилася на сина, щоб не потрапив під дощ, не виходив з хати. А він, все ж з своєї кімнати висуне голову у відчинене вікно, не звертаючи уваги на її попередження, підставить свого білявого чубчика під краплі дощу й кричить,
-А я кажу вже досить! Досить лити, я хочу літа!
Так було і цього дня… Знову накрапав дощик. Почувши його голос Марина зайшла в його кімнату,
- Максимко! Вгомонися нарешті, щодня кричиш, наберися терпіння. І не вилазь у вікно, бо звалишся, заб`єшся, а потім рюмсатимеш, як сусідська Наталочка.
Син спустився з стільця, рукою помацав вологого чубчика. В його смарагдових оченятах сонячно, всміхаючись, вертів головою, задоволено й весело до неї,
- Мамо, а дощик тепленький. То коли ж буде літо? Кліпав очима,
-Чуєш! Ти так не кажи, я ж не Наталочка, що хіба такий, як вона? Їй лишень три роки, а мені вже чотири, значить я великий, тож сама так казала….
Малий на руці загнув великий палець, показував їй чотири пальчики, крутив перед нею рукою й морщив носика. Обійняла, своє мале чадо, поцілувала.
- Ой радість ти моя! Це не на цілий день, он бачиш хмаринка синьо – сіра, вона невеличка, тож зараз пропливе і дощик перестане. Я вже не раз пояснювала тобі, що зараз теж літо.
Він відкопилив нижню губу, качав головою й вирячивши оченята до неї хитро,
- Ага літо….. Сама казала, коли тепло, коли ми поїдемо на море, тоді літо.
-Поїдемо, поїдемо, не хвилюйся, ще нахлюпаєшся у воді, відчуєш справжнє літечко, - Марина погладила сина по голові… виходила з кімнати,
- Ти пограйся трошки сам, мені на кухні треба дещо зробити.
Максимко взяв іграшкову машинку » Пожарну», на підвіконні почав нею гратися. Їздив, буркав, гучно видавав сирену і час від часу позирав надвір, все чекав, коли ж нарешті перестане цей надокучливий дощ.
Пройшло хвилин тридцять, сонячні промені засліпили хлопчикові оченята. Ну нарешті, зрадів він, усмішка на обличчі - дочекався. Швидко заліз на підвіконня, спустивши босі ноги донизу. А біля підвіконня лежала купа складених дошок, покрита товстою плівкою. Максимко знав, це, колись, мають перекривати дах, тато так казав, коли привіз їх навесні й накрив, щоб часом не намочили дощі. Хитро озирнувся назад, чи часом мами немає, поставив босі ноги на плівку. Вона - ще покрита краплинами води, але вже ледь – ледь тепленька. О як добре- подумав малий й сідницями, похапцем, гепнувся на плівку. Оглядаючи все довкола, помітив, як стікали краплинки дощу з великого куща троянд. По квітах мерехтіло сонячне проміння, краплини наче золотилися від нього. Він задоволено усміхнувся, помітивши цю красу і задоволено з`їхав з дошок до землі, від радості прикрив очі. А потім пригинаючись, тишком - нишком, прошмигнув за хату. Вирішив побродити по росистій від дощу траві, поки мама не бачить та від здивування зупинився, роззявивши рота. Тут, по дорозі до садка прямо в траві вчора була мала калюжа води, а сьогодні її вид його вразив - вона стала така завелика. Що його найбільше вразило, то це зграя горобців, що дуже цвірінькали. Декілька горобчиків сиділо на калині, ну, це не можна сказати сиділи, вони такі непосидющі, раз – по – раз перелітали з одного місця на інше. А деякі горобчики, сміливо й весело купалися в калюжі. Максимко кілька раз поглянув в напрямку хати, а потім сміливо побіг у калюжу. В очах сяяли іскринки, він відчув насолоду від теплої води й м`якенької трави під нею. Цвірінькаючи, горобці миттєво розлетілися в різні сторони. Малий задоволено тупотів по воді, не звертаючи уваги, що вже замочив бриджі.
-О тепер я розумію, що це вже насправді літо, - повторював про себе, тупцяючись, в калюжі. Він то розводив воду ногою, то бив по ній, бризки летіли в різні сторони, від задоволення хіхікав,
-Ой, як класно, я - як горобчик, теж похлюпаюся трішки.
Раптом почув ґелґотання гусей… Із-за хати, сміливо, виходив старий гусак, витягнувши шию, впевнено прямував до калюжі. Ото біда, адже Максимко дуже боявся гусака, бо той все шипів на нього - коли йому так хотілося взяти маленьке гусенятко до рук. Поряд з ним гордо йшла гуска. Побачивши малого, гусак й гуска почали гучно гелготати, а маленькі гусенята й собі почали голосно пищати. В який бік тікати, розгубився хлопчик, назад не залізе, бо майже весь мокрий, як заховатись від мами - знав, що почне сваритися.Аж тут мама вибігла із-за хати, плескаючи в долоні,
- Ой лишенько, що ж ти тут робиш, як потрапив сюди? Добре, що побачила, а то б тебе гусак покусав!
Вона підхопила сина на руки, поцілувала у щічку, ніжно пригорнула до себе. Він тулився, хитро зазирнув в її очі,
М-а –а-м, а водичка тепленька. Ти, що будеш сваритися?
Та яке там сваритися, хіба б змогла. Дивлячись на сина, пригадала своє дитинство, як задираючи спідницю, ледь не вище голови, майже по коліна залазила у великі калюжі з багнюкою. А земля, справді, після дощу була тепла - тепла, аж парувала.
Він перебив її спогади,
- Мамусю, я так дуже хотів відчути літо! От і не втримався. Он бачиш, як горобчики, вони такі веселі, купалися в калюжі і мені захотілося похлюпатися у воді…
Його очі світилися щастям, обійнявши її за шию обома рученятами, продовжив,
-Он через віконечко потрапив, я раз і по плівці з`їхав донизу. Ти не бійся, не поранився, водичка тепла, не захворію… Ось тепер я вже вірю, що це справді літо.
Липень 2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803754
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2018
автор: Ніна Незламна