Надто сильно сумую, а за чим не знаю.
Якось живу, кудись йду і чогось шукаю.
Прошу трохи спокою, але "трохи", то мало.
Щось було таке рідне... Було і не стало.
Ще й шляхи не звідані, стільки раз обпечені,
Так наївно думати, що врятуюсь втечею.
І з тобою посиділа б, та немає віри,
Я все більше схожа на дикого звіра.
Надто важко ступати, зупинитись годі.
Нема життя в клітці тим, хто на свободі.
Краще не тримай, все одно ж зірвусь.
Якщо справді любиш - чекай... Повернусь!
А не любиш - не треба, самій страшно не буде!
Набагато гірше - лицемірні люди.
Не лякає пітьма, що покрила місто.
Дихати в ній вільно! Не важко, не тісно...
Гірко тим не буде, хто вже звик до болю.
Я б , мабуть, хотіла бодай мить з тобою...
А можливо й вічність... Тільки ти мовчи!
Не кажи що любиш... Дай мені піти.
6.08.18
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802482
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2018
автор: Анна Януш