Він налив в бокали вино «Ігристе»і чомусь не міг кліпнути очима, мов зачарований, дивився прямо в її світлі, волошкові очі. Заглядав в них, шукаючи дна, хто вона, хто
загубив цей скарб? В нього бажання чисте, без інтрижок, забрати зараз її з собою. Вона ж, як та троянда, рожеві щічки, пухкенькі, мов пелюстки троянди зібрані до купи, круглолиця. І в голові неначе дзвін - ти, ще не зустрічав такої. Ні, точно, він не зустрічав кращої ніде в світі, хоч побував і в інших країнах. Це ж треба зустріти тут, на вокзалі…
Йому здавалося всі люди, як паперові, метлялися туди - сюди. Чому й сам не розумів, припало таке в голову, коли проходили вздовж них, немов вітер проймав і тільки подив від своєї ж думки.
Це невеличке кафе, вщент забите молодими людьми. Хтось часом затримував свій погляд на них. А він неначе голову втратив, чи то вогонь палав так по тілу. Йому напевно, не один хтось позаздрив, дивлячись на її красиві коліна. Та сукня, облягала щільно тіло. Звичайно травень місяь, тепло, нащо вбиратися в штани. Йому наче й не до того б, бо свіжа рана на серці. Та, як не помітити, коли сам дивився на неї, як кіт на сметану. В душі - якесь дивне відчуття. Хотілося поділитися з нею, розповісти про себе. Дивно… вона немов магніт притягувала до себе. Очі вкотре хотіли піймати її погляд, щоб зрозуміти, що в них, як сприйме все, що розповість? Йому кортіло, вилити всю душу, розказати про свою біду. А чи зрозуміє вона, яке серце має?
Так - перед цим,за квитками стояли в одній черзі. Вона так мило посміхнулася до літньої жінки, що стояла поруч,
-Бувай матусю. Я повернуся, ось тільки грошенят зароблю.
Жінка змахнула рукою собі по обличчю, він зрозумів, напевно просльозилася…
- Бувай донечко. Будеш на місці, передзвони!
І ніжно взяла в обійми своє чадо. А та всміхнулася, весело подивилася й на грудях поправила волан сукні.
Ось тоді й звернув на неї увагу. Струнка, як берізка, витончена талія, округлі перси, красиві ноги. Звичайно навіщо їй одягати штани, чи довгу сукню, тут є, що показати! Стільки ж їй? Дивився прямим поглядом, наче хотів почути відповідь на це питання. Мати пішла, на мить поглянув вслід й знову вся увага до неї. Трохи поміркувавши, все ж наважився підійти та чомусь так нерішуче, мов заворожений, тихо запитав,
-Ви часом не до Польщі їдете?
Всміхнулась, в очах сонячно, тепло й ніжність, але трохи здивовано,
-Що ви запитуєте, адже перед вами брала квиток.
Уже про себе - ох ці чоловіки, їм би тільки знайти якусь причину, щоб познайомитися з котроюсь, так сказати з черговою лялькою. І замати на деякий час знайомство, щоб швидше пройшов час.
А він оцінюючи дивився, на густе, білокуре волося, на її стрижку. Ледь-ледь всміхнувся,
- Вибачте, вам зачіску хтось підпортив, ви помітили це, ні?
Миттєво почервоніла, пухкенькі губи, кольором вишні, ледь здригнулися, до нього тихо,
- Ви знаєте, я б не посміла, ось так сказати прямо незнайомій людині, тим паче дівчині. Вибачте, на мій погляд це нахабство з вашої сторони.
Побачив, як вона, ще сильніше почервоніла, від цього ставала, ще красивішою, І сам відчув, як прилинула кров до обличчя, фу - ти, відводив погляд, що це я, як хлопчисько. Рукою взяв її за руку, ледь нахилився до неї й тихо на вухо,
-Та, я ж це так, як зараз, по – модному. Хіба молодь робить не так? Я відчуваю ви мене вважаєте старим. Ну, я до того, що позрівнянню з вами. Ви, як троянда, що тільки - тільки розквітла.
Вона не сперечалася,
-Ага, тільки не забувайте, що троянди завжди з шипами.
Гордовито поглянула на нього й відвела погляд в сторону, чекала, що буде далі. Почуття взяли верх, немов дамбу прорвало, він сміливо випалив,
- У нас, ще є час до потяга, давайте зайдемо в кафе.
Здивовано повела оченятами, тепла усмішка на обличчі подала йому надію. Змірявши його з ніг до голови, на знак згоди кивнула головою. Роман задоволено взяв її валізу, свій рюкзак закинув на плече,
-То можливо скажете яке ваше ім`я? Мене звати Роман.
-Я сам українець, живу тут в Києві, це працюю в Польщі.
Вона на декілька секунд зупинила на ньому погляд,
-А мене звати Ліна. Як вам таке ім`я?
Він показав їй рукой, щоб йшла вперед,
- Прошу! Гарне ім`я, як на мене, ви йдіть вперед, я вже за вами, як годиться.
Люди, як мурахи, всі поспішали, то в одну сторону, то в іншу. Добре, що кафе близько, не прийшлося довго товкатися між них.
І ось вони удвох… Він не знав, що буде далі та відчував потяг до неї, ні, такий шанс втрачати не можна. Це ж треба, так недоречно в цей час зустріти. Плани порушити не може, поїхати за нею не зможе. Бо ж приїздив з Польщі на похорон до мами. Сам два роки поспіль їздить туди. Працює на фірмі за контрактом, це дали відпустку, можна сказати, лише на п`ять днів. А до кінця контракту, ще пів року.
Він не відводив від неї очей. Ой, що це, нагадав, як часом люди кажуть, - »Куди серце летить, туди й око глядить». Не поспішаючи, вона пригублювала вино, їй ставало трохи моторошно від його погляду, час від часу донизу опускала очі, наче приховувала сором`язливість. Молоденька квітка, скільки ж їй? Це питання мучило його, дратувало. Невже між нас різниця в роках завелика? Що це, закономірність життя? Втратити близьку людину йвідразу знайти свою долю? Цікаво….все можливо - дивлячись на неї копошилися в голові думки, як рій біля вулика.
Він не пам`ятає батька.... Йому було всього три роки, коли той розбився на автомобілі. Є старша сестра, різниця між ними десять років, давно живе окремо, має сім`ю. Вже пора й йому мати сім`ю та мабуть, ще не настав той час, ще ж тридцятника немає. Він все так з мамою жартував -« Ще встигну хомут на шию одягти, ще можна погуляти». Раптово пригадалося, як вперше їхав до Польщі, як вона давала поради і її слова,
- Їдь синку, можливо там знайдеш свою половинку, тільки запам`ятай, повертайся сюди, бо лише тут будеш щасливий, на рідній землі. І одружуйся на українці, щоб не зганьбити наш козацький рід, бо іншої я не прийму, так і знай! Та хіба ж я доживу до цього дня….Хіба доживу…
Так, вона напевно чомусь знала, що маю зустріти цю красуню. Можливо передчувала, як складеться моя доля.А можливо їй, щось наснилося, при розмові, ще сказала,
- Як не там, то в дорозі зустрінеш свою долю.
Він мандрував думками, тиснуло в грудях від споминів про неї, кліпав очима, намагаючись відігнати непрохані сльози.
Ліна поглянула на мобілку й трохи задумуючись ,
- Романе вибачте, напевно нам пора, зараз подадуть наш потяг і ми з вами розійдемося по різних вагонах.
- Але ж ми зустрінемося? Вам до Перемишля? - відразу запитав він.
-Так!Пішли!- поспішила до виходу.
Ледь – ледь сутеніло… Свіже повітря охолодило їх почуття та серця гучно стукали в грудях, що далі?
Вона йшла вперед, інколи озиралась.Він, як покірний слуга, віз її валізу збентежено дивився на неї, наче хотів взяти на руки і сказати; »Давай нікуди не поїдемо! Давай залишимося! Можливо б і наважився це, якби не контракт. Адже жити одним днем не можна, гроші треба, тож на похорон влетів в копійку та й далі треба якось жити.Добре, хоч квартира є, та за площу, за комунальні послуги треба платити. Зараз без заначки не можна жити, що я їй запропоную? Треба зачекати, вже після закінчення контракту зможу їй запропонувати серце й душу. Та як не втратити це миле сотворіння, не прогавити, ой боюсь, хтось вкраде.Тільки скільки ж їй років? Його це мучило… Запитати, ні, це не корректно… Якби це заглянути в паспорт?
Вона підійшла до п`ятого вагону,
- Ось , це мій вагон!
Біля вагону стояла провідниця, років п`ядесяти, а можливо й більше. Оцінюючи дивилася на пасажирів. Ліна, озираючись на Романа, подала їй квиток. Та взяла й відразу протягнула руку,
-Давайте паспорт, покажіть, щоб я на митниці знала, що є… Ви вибачте та на жаль так буває, білет на одне призвіще, а паспорт на інше. Можуть потяг затримати, краще відразу перевірити, чим потім нервуватися, виясняти.
Роман не втратив нагоди, поспіхом забрав у провідниці її паспорт, Ліна не встигла навіть відкрити рота, щоб щось сказати.
Миттєво відреагувала провідниця, заклопотано,
-А то ви разом! Чому не даєте все відразу? Швидше давайте, за вами ж люди стоять.
Дівчина навіть не могла уявити, що вони будуть їхати в одному вагоні. Збентежено дивилася на свій паспорт, який тримав Роман. І моттєва усмішка на обличчі, вона поспіхом легенько витягнула свій паспорт з його рук. От халепа, не вдалося, перевів подих хлопець.
Провідниця роздивляласяся його білет й паспорт,
- Так місця двадцять два і двадцять три, проходьте.
Роман, подавши руку, допоміг їй зайти на сходи, а сам мов летів на крилах. Розчервонілий, задоволений, поспішив за нею. Це ж просто класно, що в одному вагоні, ще й місця в одному купе. В купе вже сиділи, середнього віку чоловік з жінкою, про шось клопоталися, щось витягували з валізи.
Хлопець був на сьомому небі, в очах світило сонце, коли дивився на Ліну. О Боже, який випадковий збіг обставин, це ж треба, все йде, як по маслу! Трохи заспокоював своє серце, від хвилювання відчував, як воно гупає, озирався, йому здавалося всі це чують.
Потяг набирав хід… Вони стояли в проході вагону біля вікна.Роман дещо розповів зі свого життя. Коли сказав, що йому двадцять вісім років, дівчина мило всміхнулася,
-А мені двадцять один минув, що на вигляд старша?
Від задоволення закрив очі, підставив обличчя до відкритого вікна. О,чарівнице, королево, будеш моя, сім років різниця, це ж зовсім не багато. Гадаю в тебе на даний момент немає нікого з залицяльників, як би був, то прийшов би провести на потяг. Ні! Немає сумніву, вона буде моя - запевняв себе подумки, з полегшенням переводив подихи.
Вона зацікавлено подивилася на нього, але нічого не запитала. Її в полон брав мандраж, як там в Польщі? Що за люди? Чи впорається з роботою з тією,що їй запропонували? Адже є вища освіта, можливо це має значення.
Кілька хвилин мовчанки…. Пристально задивлялися у вікно, за яким виднілися у весняній зелені дерева, поля, квітучі луки й пагорби. Останні сонячні промені вигравали по обрію, при ньому небо потопало в рожевих та темно фіолетових кольорах, а вже вище змінювалося на темно синій колір.
Мовчанку порушив Роман,
-Ви довіретесь мені? Я давненько в Польщі, перегляну ваші документи від роботодавця, можливо це недалеко від моєї фірми.
-А чом би й ні, то добре, що хтось знайомий буде в місті, буду знати, що вразі чого, є до кого звернутися за допомогою,
- говорила не поспішаючи, дивлячись, то у вікно, то на нього. З їх купе першим вийшов чоловік,за ним поспішала жінка, усміхнувшись, звернулася до них,
- Ми до ресторану на якусь годинку, приглянете за речами?
Звісно,- відразу відповів Роман. І до Ліни,
- Ви напевно переодягтися бажаєте, то йдіть. А я нам чай замовлю, щось перекусимо.
- Гаразд,- задоволено відповіла, посміхнулася й метеликом юркнула у купе.
Ну, той добре – в нього думка за думкою- треба йти в наступ, чого тягнули кота за хвоста.
Вздовж купе проходила провідниця,
-Все добре,чоловіче! Бачу задоволені, усміхаєтеся. Всі позакривалися, чи так зарано спати лягають. Може чай, чи каву з печивом, чи з вафлями?
-Дякую, я саме хотів замовити, нам два чаю і солодощі - на ваш вибір.
Задоволений погляд, на згоду кивнула головою, попрямувала до свого купе.
Надворі вже стемніло… Чай парував, по купе рознеслись пахощі.
-Ну, що вип`ємо за нас! І перейдемо на » ти» шановна Ліно… Ви не проти?
Злегка почервоніла, в очах веселі вогники,
-А чом би й ні!
Ледь не засміявся, адже вона тоді теж так сказала, напевно звичка така. Вони весело цокнулися склянками з чаєм, не поспішаючи, насолоджувались ним. Важко відвести очі, коли здається,то його скарб, який щойно знайшов. Її щоки зарум`янилися, ловила його ніжний погляд, на якийсь час завмирала. От, це ж треба, такий кльовий і напевно одружений. Щось нічого не розповідав за дружину, напевно хоче гульнути - робила висновки. Хитрий, здалеку заходить, не зрозуміти чому себе відразу вважав старим, не модним. Та так і буде, покажу йому документи, можливо краще розбирається.. Не втрачу шанс, корона з мене не впаде, як підтримаю інтрижку.
Він уважно роздивлявся папери , не вірив своїм очам, вона їхала на ту фірму, де працює він. О! До біса сумніви, все в порядку. Чоло спітніло від хвилювання, напевно весь зробився, як червоний рак, заговорив,
- Ми з тобою мов в полі…
Як ті квіти на волі.
Ти волошка небесна…
Поруч наче воскресла.
А я схожий на мак…
Нехай буде все так.
Певно доля звела…
В казку ти привела.
Казка та про кохання…
Скажеш… може зарання.
Та для мене ти квітка…
Що ось, щойно розквітла.
Тебе тільки любити…
Все життя лиш кохати…
Та чи згідна не знати..
Моїм другом ти стати?
Тільки чути плавний стукіт коліс, наче стукіт двох сердець….. Він дивився їй в очі, вони сяяли… Так він готовий в них утопитися… бачити їх все життя..
Вона сиділа, як зачарована. Оце видав! Її очі округлилися, світилися щастям. Ледь опанувала себе, що за дива? Не фіга собі! Оце його понесло, ото вже вміє, а може він ловелас? Але ж красивий, видно культурний, не нахаба.
Роман ніжно взяв за руку,
- Знаєш, а я щасливий, не знаю, як ти. Це ж треба такий збіг обставин. Тебе запросив на роботу мій роботодавець. Ти розумієш, що це? Ми будемо разом, зовсім поруч.
Знизала плечима, здивовано,
- Що справді? Та я ж тільки на пів року їду, а далі не знати, що і як буде? Чи сподобається? Життя покаже.
- Так сонечко, життя покаже, доля вирішить за нас з тобою. Головне, що ми разом. Я тобі не говорив, я щойно втратив найближчу людину, маму. Всього в житті не передбачиш. Вона не була проти, щоб я поїхав на заробітки. Мені за контрактом залишилося пів року. Гадаю повернемося разом і влаштуємо своє життя. А там, через рік можна буде й одружитися.
Ліна від почутих слів розпашілася, зніяковіла. Не чекала такої розмови, тому й мовчала. Дивилася на його сяючі очі, хотіла все почуте переварити в собі.
Не хлопчисько, розумівся на жінка, побачив її реакцію,
- Ти зараз не поспішай, краще нічого не кажи. Згодом ми краще пізнаємо один одного, тоді й даси відповідь. Головне, що ми будемо йти зараз однією дорогою. Хто знає, можливо це збіг обставин та напевно це вирішуємо не ми.
Ніжно поцілував їй руку.…Раптово зніяковіла, зашарілася, їй, ще ніколи ніхто не цілував руки. Але ж так приємно, забравши руку, подарувала йому ніжний погляд, наче дала надію.
Зненацька постукали в двері. Чоловік з жінкою зайшли в купе. Ліна ледь всміхнулася,
- Гаразд. Життя покаже… А тепер на добраніч!
Роман поспіхом заліз на верхню полку. Він полегшено переводив подихи. Ну от, все з`ясувалося, заспокоював себе, все буде добре. Сон не йшов, пригадав мамині настанови, не втрачати голову, бути відповідальним. Ой, мамо - мамо, напевно ти все наперед знала. Задоволений,прислухався до стуку коліс… почав дрімати.
Ліна все, ще не спала, емоції, переживання й невеличкий шматочок задоволення, це все треба було сприйняти. Дивувалася всьому, що сталося за цей день. А можливо все це має так бути, хто знає? А можливо і справді не ловелас, чому це собі вбила в голову? Неначе відчула ніжний дотик… дотик, його губ до руки, стало тепло на душі, провалювалася в сон.
За вікном час від часу мерехтіли ліхтарі… Потяг мчав на великій швидкості, заколисував пасажирів. Він віз молодих людей в майбутнє, ще не пізнане життя. Ніхто з них не знав, чи складуться пазли в житті чи ні? Та кожен мав надію на краще.
1.08.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801549
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.08.2018
автор: Ніна Незламна