Якось наше молоде покоління,а саме юні дівчата і хлопці мало задумуються про життя... Я не кажу про всіх, але більшість ... Звісно,що вони хочуть насолодитися юними роками, хочуть погуляти,спробувати алкоголь чи наркотики, хочуть ходити по глухих закутках чи сідати за кермо без прав - а потім все одно рано чи пізно розчаровуються.Чи в собі чи в тих вчинках,які були зроблені...
Наше сьогодення,на мою думку,дуже жорстоке та непередбачуване... В країні майже кожного дня гинуть люди, солдати по 18 - 19 років,які обрали для себе іншу юність,сидячи в окопах...або люди,які їхали з відпочинку чи з роботи і потрапляють в аварії... Це страшно! А ще страшніше є байдужість інших людей до країни,до своєї сім'ї, врешті-решт до самих себе. Адже, та молодь,яка починає помалу курити чи випивати не буде здатна в майбутньому стати хорошими батьками, народити здорових дітей, а саме головне не зможе виховати їх достойно, і так буде до тих пір,поки ми не будемо змінюватися...
Безліч юних людей не знають достеменно,ким хочуть бути,де і як хочуть жити, Мені здається, це дуже і дуже по-дитячому... Кожен повинен мати свою мрію, мету, свій сенс життя!!!
Я не кажу про якісь високі моральні цінності чи філософію...,але поважати і любити свою Україну ПОВИНЕН кожен. Не треба боятися бути справжнім, не думати про те,що скажуть про тебе інші,а жити на повну,відчувати кожен удар серця і не жаліти про жоден прожитий день, тому що,все одно знайдуться злі язики,що будуть пліткувати про нас до смерті...
Всі хочуть жити в мирній країні з міцною економікою, чистою і незайманою природою, привітними,щирими і достойними людьми,але самі ж порушуємо всі правила і робимо все наперекір...
На жаль за час цієї війни загинуло мільйони ЗОЛОТИХ ЛЮДЕЙ,які боролися в нереальних умовах без вихідних ,довгими місяцями,а то й роками... А що ми бачимо зараз? Для великої половини населення країни війна не внесла зміни у життя, таким людям все одно, тому що,вони можуть спати у ліжку і жити у теплих хатинах...так само проводяться безглузді концерти і фестивалі...так само ми проходимо повз солдатів,що йдуть по місту і не скажемо їм хоча б ''дякую''. Звісно.багато небайдужих і волонтерів,які достойні найвищих світових премій і нагород...але мало з нас хочуть змінитись на краще... Я не кажу,що всі повинні стати військовими , але можна хоча б не цуратися і не дивитися озлобленими поглядами.... Я розумію,що не кожен знає,як бути військовим, лежати в засідці чи повзти під дощем тощо. Особисто відчула труднощі військових на собі, не буду розповідати в подробицях,але можу сказати,що в нашій справі немає поганих людей, вони прикриють і допоможуть в будь-який момент...і чим більше ризикована професія,чи то артилерист,чи то снайпер,тим більше зустрічаєш позитивних і відкритих людей,які за декілька днів стають для тебе сім'єю...
Щоб жити в омріяній нами всіма країні,потрібно кожному змінюватися, не засмічувати парки, не кидати сміття у воду, не вживати наркотики і пити алкоголь, не давати хабарі лікарям чи юристам в нотаріусах, а бути привітними й щирими один до одного, бути на ''ти''з природою, поважати армію й захисників...
Просто жити за покликом серця і виконувати Божі Заповіді,і,звісно,цінувати життя, бо воно в кожного яскраве і неповторне по -своєму...
P:S Друзі,вибачте за такі роздуми, написала правду,якою я її бачу
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801206
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.07.2018
автор: Лілія Левицька