Звикаючи стрічати з немовляти
навколішках навколишні світи,
не кожен встане – й годі намовляти,
мовляв, не повзай долі, а світи.
Містам все мало часу й мало чаю.
Ген-ген десь тяжко дихають міста.
Між буйством материнки й молочаю
зведись на ноги, випроставши стан.
Газети друкуватимуть повтори
про той, що звик повторюватись, світ.
А в травах дуркуватимуть потвори
в смерканні, під розложисте «віть-віть».
Ти безвісти вважатимешся зниклим
в степах, де рвучко повзатимеш ниць,
де росомах ввижатимуться ікла,
лоскітниць коси й тіні полудниць.
Та бронза світанкова трави збризне.
Каракуль із отар напне земля.
По видолинках зрине запах бринзи,
а в пам’яті – каракулі малят.
Й твої – між них, з-під пальців дошколяти.
Іще святі, незвідані світи.
І зайчик сонця, звиклий дошкуляти
таким, як ти. Світи, зайча, світи...
© Сашко Обрій.
* росомахи, лоскітниці, полудниці – міфічні істоти, які на переконання українців мешкали у полях, лісах та чатували на простий люд.
Фото: Денис Кривий (Заповідник "Єланецький степ", Миколаївщина)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800261
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 22.07.2018
автор: Олександр Обрій