Олександрійський вірш

Ти  вигнати  мене  сьогодні  захотіла,  
Обмовити  тепер  і  відібрати  сили.
Ти  думала,  що  я  тихесенько  піду,  
Загублюся    я  десь  і  зовсім  пропаду.

Нікуди  не  піду,    ти,  навіть,    не  надійся,
Хоч  гнівайся  мені,  чи  просто  в  спину  смійся.
Якщо  сказала  щось,  то    ти  мені  прости,  
Бо  кожному  із  нас  свої  хрести  нести.

Бо  в  кожного  із  нас  в    шафі    "свої  скелети",  
Як  кажуть  в  голові  живуть  свої  "планети".
Потрібно  якось  всім    миритися  з  людьми,
Не  нести  злість  і  сум,  і  негатив  з  слізьми.

Було  б  чудово    сміх  всім  людям  дарувати,
З  усміхненим  лицем  приємне  щось  казати.  
В  розмові  нам  щодня  з  початку  й  до  кінця
Свій  прикусить  язик  і  підбирать  слівця.    






















Олександрійський  вірш  —  римований  12-складник  із  цезурою  посередині,  обов’язковим  наголосом  на  6-му  і  12-му  складах  та  чергуванням  парних  окситонних  і  парокситонних  рим.  Одна  з  форм  вірша  у  французькій  поезії,  відомим  прикладом  якої  є  епічна  поема  “Роман  про  Олександра  Македонського”  (XII  ст.),  хоча  перші  зразки  спостерігалися  раніше,  в  XI  ст.  (“Мандри  Карла  Великого  в  Єрусалим  та  Константинополь”).
О.в.  став  панівним  віршем  класицистичної  трагедії  (П.  Корнель,  Ж.  Расін).  У  російській  поезії  —  це  шестистопний  ямб  із  цезурою  після  третьої  стопи  з  римуванням  аабб.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799903
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.07.2018
автор: Ольга Калина