Ти вигнати мене сьогодні захотіла,
Обмовити тепер і відібрати сили.
Ти думала, що я тихесенько піду,
Загублюся я десь і зовсім пропаду.
Нікуди не піду, ти, навіть, не надійся,
Хоч гнівайся мені, чи просто в спину смійся.
Якщо сказала щось, то ти мені прости,
Бо кожному із нас свої хрести нести.
Бо в кожного із нас в шафі "свої скелети",
Як кажуть в голові живуть свої "планети".
Потрібно якось всім миритися з людьми,
Не нести злість і сум, і негатив з слізьми.
Було б чудово сміх всім людям дарувати,
З усміхненим лицем приємне щось казати.
В розмові нам щодня з початку й до кінця
Свій прикусить язик і підбирать слівця.
Олександрійський вірш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема “Роман про Олександра Македонського” (XII ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в XI ст. (“Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константинополь”).
О.в. став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж. Расін). У російській поезії — це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799903
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.07.2018
автор: Ольга Калина