Дивлюся на небо і думку гадаю,
Ранкова година…вже сонце стрічаю,
Для чого живу? Та йду, топчу стежину?
Адже, схоронив, давненько дружину.
І хата, і в хаті….все, як годиться,
Чи нічка задовга? Біль, туга, не спиться,
Як місяць лукавий вповні заглядає,
То душу тривожить, серденько крає.
Не сам на цім світі, є в мене родина,
Далеко є доня, за кордоном сина,
Тож маю, рідненьких та чомусь так гірко,
Та час не спинився й летить надто стрімко.
Дорослі упевнені, не вмію жити,
Та дякую Богу дякую, зуміли зростити.
Усі живуть, добре, квартира, машина,
Життя, є робота, кажуть, як малина.
Онуки любенькі, хлопчики й дівчатка,
Такі гарні й милі, як малі курчатка,
Мабуть, не впізнаю, школи покінчали,
Не маю і гадки, коли приїжджали.
Та років чотири, певно всіх не бачу,
Погляну до вікон і вкотре заплачу,
Й без неї сумую, нащо пішла рано?
Самого лишила, як зустріну ранок?
За плечі, хто візьме, загляне у очі,
Себе все згадаю, чом бурчав щоночі,
Чомусь,сердитющий, як вовчисько ставав,
Люба ж так годила! Згадаю, відчував.
Що часом, чомусь, ображав, що сказати,
То тільки пішла, то зумів цінувати,
І чай, травичкою пахтів, на всю хату
З жасмином, а часом чебрецю і м`яту,
Добавиш і скажеш, - Пий любий, - обІймеш,
Так ніжно, поглянеш, і чашку залишиш.
Щось холод пройма, чомусь сльозина тече?
Ох люба, сумую, під серцем, аж пече!
Тож хто, чай подасть? Іще й слово ласкаве,
Мені вкотре скаже - » Ти сонце яскраве».
Все було в житті, лише тепер зрозумів,
Кохана пробач, таким бути не хотів,
На часі світанок…. ти десь так далеко,
Лебідок цініть, бож одному нелегко.
.
Як сонце ясне, з неба, той ніжний погляд,
Прошу, їх шануйте, коли завжди поряд!
Благаю, цінуйте, вони ж наче квіти,
Любов їм даруйте і життю радійте!
Ховалися зорі. І знов одинокість,
Напевно таку, я заробив жорстокість.
09.07.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799763
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2018
автор: Ніна Незламна