Основи поетики. Олександрійський вірш.

Олександрійський  вірш  —  римований  12-складник  із  цезурою  посередині,  обов’язковим  наголосом  на  6-му  і  12-му  складах  та  чергуванням  парних  окситонних  і  парокситонних  рим.  Одна  з  форм  вірша  у  французькій  поезії,  відомим  прикладом  якої  є  епічна  поема  “Роман  про  Олександра  Македонського”  (XII  ст.),  хоча  перші  зразки  спостерігалися  раніше,  в  XI  ст.  (“Мандри  Карла  Великого  в  Єрусалим  та  Константинополь”).
О.в.  став  панівним  віршем  класицистичної  трагедії  (П.  Корнель,  Ж.  Расін).  У  російській  поезії  —  це  шестистопний  ямб  із  цезурою  після  третьої  стопи  з  римуванням  аабб.  “Улюблений  розмір  О.  Пушкіна  (понад  2000  віршів):
Я  памятник  себе  воздвиг  нерукотворный,
К  нему  не  зарастет  народная  тропа,
Вознесся  выше  он  главою  непокорной
                 Александрийского  столпа.

Нет,  весь  я  не  умру  —  душа  в  заветной  лире
Мой  прах  переживет  и  тленья  убежит  —
И  славен  буду  я,  доколь  в  подлунном  мире
                 Жив  будет  хоть  один  пиит.
Видозмінена  форма  О.в.  називається  олександрином:  п’ятирядковий  13-складовий  вірш,  написаний  шестистопним  ямбом,  римований  за  схемою  абааб.  До  неї  звертався  І.  Франко  (“Каменярі”):
Я  бачив  дивний  сон.
Немов  передо  мною
Безмiрна,  та  пуста,  i  дика  площина
I  я,  прикований  ланцем  залiзним,  стою
Пiд  височенною  гранiтною  скалою,
А  далi  тисячi  таких  самих,  як  я.
У  кожного  чоло  життя  i  жаль  порили,
I  в  оцi  кожного  горить  любовi  жар,
I  руки  в  кожного  ланцi,  мов  гадь,  обвили,
I  плечi  кожного  додолу  ся  схилили,
Бо  давить  всiх  один  страшний  якийсь  тягар.

 О.в.  у  класичному  вигляді  застосовував  М.  Зеров  (цикл  “Олександрійські  вірші”):
О.  Бургардтові
Під  кровом  сільських  муз,  в  болотяній  Лукрозі,
Де  розум  і  чуття  —  все  спить  в  анабіозі,
Живем  ми,  кинувши  не  Київ  —  Баальбек,
Оподаль  від  розмов,  людей,  бібліотек
Ми  сіємо  пашню  на  неродюче  лоно.
Часами  служимо  владиці  Аполлону,
І  тліє  ладан  наш  на  вбогім  олтарі.
Так  в  давній  Ольбії  захожі  різьбярі
Серед  буденних  справ  і  шкурної  громади
В  душі  плекали  сон  далекої  Еллади
І  для  окружних  орд,  для  скитів-дикунів
Різьбили  з  мармуру  невиданих  богів.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799748
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 18.07.2018
автор: Теоретик