Іду по дорозі, збираю пір"їни,
щоб лікувати крило,літала,
згубила,а вітер,цей вітер
тріпав,що є сили,та благо,
пір"їни послав сам Господь.
Іду по стежині між вітами світу,
а жолудів,жолудів, встелено скрізь.
Збираю цей плід не для свого
розквіту,щоб рід відродився
корінням в добро.
Іду я по місту, бруківками в вічність
воно все поснуло мабуть
дивним сном.
Кричу,що є сили, відлУння минає
їх заспані душі...Просніться!
нависло невігласне зло.
Крило моє знову загойє
в початок,у ввись підіймуся
я знов,мене там навчили
в повИнні,як бути,і з миром
нести каяття.
Рипить моя ручка,мовчазно
тЕрпить папір,кому ж
ці всі вірші ,як кисень ще душить
смердючий цей газ?.
Кому сірководень меліший за світло,
за чистий ковток із Дніпра?...
Не будьте байдужі,коли чахнуть квіти,
не факт,що цвістимуть у сухості тінів,
що бродять у день серед нас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798622
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.07.2018
автор: Плискас Нина