Марта ніде не працює і Мак поняття не має як їм вдається виживати. Він часто чує переконливе та заспокійливе “все під контролем, синку” і твердо вірить у це.
Мак завжди урівноважений, не вередує, не докучає, з іншими дітьми не грається, каже “я ж маю собаку і маму, що ще треба?”, а мама тішиться, дуже любить сина, намагається бути з ним кожну хвилину, проте більшість часу хлопець проводить з собакою, що злить, нервує Марту, здається, вона поступово втрачає сина і ця думка ніяк не покине її. Мака теж дещо злить та нервує: мама п’є пігулки “від голови”, робить дуже часто і вже декілька років. Мак мовчки втікає , коли бачить маму за цією процедурою, однак йому дуже хочеться покричати в такі моменти.
Ранок. Мак прокидається, тянеться рукою до собаки, а його нема. Такого не буває, він завжди тут, завжди біля господаря. Схвильований хлопчина шастає по хаті, придивляється, прислухається та не може знайти. Запитує маму, а та не знає. Запитує Світ, а той не знає. Ніхто не знає. Декілька днів ходив Мак сам не свій, шукав собі різні заняття: грав настільні ігри, конструював з лего, освоював гітару, однак відволікався на кожний шорох з надією, що його друг повернувся. Та все марно.
Обід. Смачно поївши, Марта випила чергові пігулки, Мак подивився з презирством, подякував і сказав, що буде на дворі. “Та ж лікарі..” хотіла пояснити мама, але син вже зник.
Вечір. З обіду Мак сидів на вишні перед хатою, наївся, думав про все на світі і не помітив як стемніло. Злізаючи з дерева, побачив частину заднього двору, на який мама його ніколи не пускає. Сьогодні він вперше не послухає її, бо йому страшенно цікаво, що там ховається. Ледве переліз величезний паркан та приземлився на чомусь м'якому: “Матрас! Той самий матрас, на якому так зручно було спати”, улюблений одяг, взуття, іграшки, книги, невеличка колекція монет. Це ж “Бюро улюблених речей Мака” подумав та вгледів стару клітку в кінці двору. Підійшов. “Така довга і вузька”, таких ще не бачив. Спробував відкрити. Закрито. Поруч, на дровах, лежав ключ. З його допомогою Мак відкрив клітку і протянув руки всередину. Буквально через секунду тримав у руках свого друга: худого, брудного, наляканого, але з радістю в очах.
“Мамо!” вперше сердито крикнув Мак нагло входячи в її кімнату із собакою на руках. Жінка приймала чергову дозу пігулок.
- Навіщо ти це робиш? - спитав Мак.
- Та ж лікарі…
- Мова не про пігулки. Чому ховаєш всі мої улюблені речі?
Мама проковтує останню пігулку, сідає на ліжко та зі сльозами в очах:
- Хотіла ж бути єдиною улюбленою.
- Ти ж не річ, мамо, і не тварина.
Марта усвідомила свою помилку, відчула себе щасливою та нещасною водночас.
- Синку, зараз ти підеш, але я все виправлю, обіцяю.
Мак з собакою зникли, наче в тумані. Марта проплакала години, викинула всі таблетки, передзвонила до своїх лікарів, хотіла відмовитись від лікування, на що їй відповіли ”терапія завершена”. За день знайшла роботу, поприбирала задній двір, розставила все на свої місця, повернула всі улюблені речі сина та з нетерпінням чекала його повернення.
Вишня. Марта повернулась з роботи, повечеряла, вийшла на двір - чай попити. Сидить на сходах і раптом їй до лоба прилітає кісточка вишні. “Мак!” з радістю кричить мама, підіймає голову доверху, але на дереві нікого нема. “Ну чому? Навіщо приймала пігулки, чого не слухала сина? Чого? Він існує! Він справжній! Я знаю! Плювати, що цього не знають інші! Я ж його люблю! Нам добре двом! Він є!…Він був...Знов сама”. Марта жбурляє кружкою, лягає під вишню і питає Світ що їй тепер робити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797330
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.06.2018
автор: Ugunenapsa