Він думає про неї. Постійно і шалено.
Про губи, що нагадують червоне напівсухе,
про довгі пальці і тонкі вени.
Думає про її лице.
Він йшов полем і не бачив трав.
Прокидався і не бачив ранків.
І коли він, молячись, Бога собі уявляв,
у Бога були її веснянки.
У Бога було її волосся,
чорне, як ніч, коли має світати.
І якби вдруге Йому довелося,
такий Бог не дав би себе розіп'яти.
Який чарівний в неї голос, думає він,
яка граційна в неї хода.
Сліпої ночі, серед чорних стін,
він думає про вигини її хребта.
І чи думає вона так само про нього?
Про його слова і його сміх,
про його небезпідставну тривогу?
Не думає. Безперечно, ні.
Але замерзає туман над поверхнею озер,
сходить сонце, і закриті двері.
Думаючи про неї, він навіть помер.
А тоді воскрес і продовжив думати про неї.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796038
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.06.2018
автор: Артур Дронь