ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ, ТАТУ…


- Татку!..
- Таточку!...
Я  не  кричу,  я  шепочу  ці  слова,  після  зустрічі  з  тобою  у  моїх  снах…Дякую  тобі,  татку,  що  ти  приходиш  у  мої  сни  і  розмовляєш  зі  мною,  і  розповідаєш,  і  співчуваєш.  Війна  і  була,  і  є  великим  злочином  перед  усіма  людьми,  а  найбільше  перед  дітьми,  адже  вона  забирає  у  дітей    найдорожчу  людину  і  найдорожче    слово,  яке  і  мені  майже  не  доводилось  вимовляти  усе  моє  життя,  таке  чудове  слово:  ‘’ТАТКУ!’’  Важко  було  не  лише  нам  з  братом,  а  й  мамі,  адже  їй  доводилося  не  лише  бути  мамою,  а  й  замінити  нам  тебе,  татку.  А  як  же  тяжко  вона  працювала,  майже  задарма,  треба  було  виконати  трудовий  мінімум,  а  на  ті  трудодні  дуже  мало  видавали,  а  ще  ж  і  податки  такі  великі  були:  треба  було  і  грошові  податки  здавати,  і  молоко,  і  м”ясо,  та  й  вихідних  майже  не  було.  Та  все  ж  мама  знаходила  вільні  хвилинки,  щоб  поспілкуватися  з  нами,  найбільше  нас  цікавили  розповіді  про  тебе,  татку.  А  ще  мама  завжди  говорила,  що  я  дуже  схожа  на  тебе.  Я  вірила  в  це,  але  коли  трохи  підросла,  то  бувало,  що  ті  хто  добре  знав  тебе  погоджувались  з  мамою,  а  хто  тебе  не  знав,  то  говорив,  що  я  все  ж  схожа  на  маму.  Коли  я  про  це  повідала  мамі,  вона  усміхнувшись  сказала,  що  ви  з  нею  були  дуже  схожі.
Зразу  ж  після  того,  як  мама  побудувала  хату,  довелось  ховати  Галинку.  Ми  з  Васильком  ще  ж  теж  були  малі,  і  нам  без  сестрички  так  було  тяжко  і  чогось  дуже  боязно.  Цілими  днями  ми  були  на  вулиці,  а  вечірньої  пори  боялися  заходити  в  хату.  Хтось  із  старших  пацанів    налякав    нас,  що  після  чиєїсь  смерті  в  будинок  часом  навідується  образ  померлого  і  вишукує  кого  ще  забрати  на  той  світ.  І  тому  ми  вечірньої  пори  без  мами  до  хати  не  заходили,  завжди  чекали  її  приходу  з  роботи,  але  в  мами  траплялися  заминки  на  роботі  
і  тоді  ми  засинали  прямо  біля  хати,  підстеливши  під  себе  соломи,  сіна,  або  й  сухого  бур’яну.    А  якось,  коли  вже  похолодало,  ми  сховалися  під  ночви,  які  були  вирізані  з  великої  металевої  бочки.  Мама,  повернувшись  з  роботи,  обійшла  усе  подвір’я  і  садок,  гукала  нас,  але  ми  так  міцно  спали,  що  й  не  почули,  тоді  знесилена  мама  сіла  на  перекинуті  ночви  і  гірко  заплакала,  і  нараз  почула  з-під  ночвів    Васильків  голос:  ‘’А  чого  Ви,  мамо,  плачете?’’
А  ще  я  хочу  тобі,  татку,  розповісти  про  сім’ю  твоєї  сестри  Оленки.  Її  чоловік,  дядечко  Нестір,  повернувся  з  війни  майже  не  ушкодженим.  Щоліта  вони  привозили  до  нас  свою  донечку  Раю,  мою  ровесницю,  іноді  і  нас  з  Васильком  забирали  до  себе.  З  їхнього  боку  ми  відчували  піклування  і  любов,  та  бувала  й  допомога.  Коли  Василько  закінчив  семирічку,  він  вступив  до  Криворізького  гірничо-рудного  технікуму,  і  хоча  він  жив  в  гуртожитку,  і  стипендію  отримував,  та  часто  бував  і  в  сім’ї    тітоньки,  і  вони  піклувалися  про  нього  і  підгодовували,  і  прасували,  і  розмовляли.  А  коли  я  готувалася  до  шкільного  випускного  і    сільська  кравчиня    невдало  пошила  мені  плаття,  я  плакала  і  не  хотіла  йти  на  випускний,  і  тут  мене  виручила  тітонька.  Василько  якраз  після  практики  на  шахті  отримав  першу  свою  зарплату  і  купив  мамі  гарну  хустину,  а  мені  ніжно-голубу  тканину  на  плаття.  І  мама    відразу  ж  відправила  мене  до  тітоньки  Олени  і  та  за  одну  ніч  пошила  мені  шикарне  плаття,  і  я  встигла  на  свій  випускний.
Якось  уже  після  смерті  тітоньки  я  приїхала  до  її  сім’Ї,  хвіртка  була  закрита,  а  в  дворі  бігав  величезний  собака,  я  погукала  Раю  і  дядечка,  а  вони  вискочили  з  будинку  з  якимось  переляком,  але  побачивши  мене  заспокоїлися  і  відкривши  хвіртку,  та  привітавшись  пояснили  свій  переляк  тим,  що  почули  мій  голос,  то  аж  здригнулися,  бо  їм  здалося,  що  то  був  голос  тітоньки…  А  ще  якось  іншим  разом,  коли  я  до  них  приїхала,  то  звернула  увагу,  на  новий  портрет,  що  появився  на  стіні,  а  дядечко  Нестір  запитав  мене:  ‘’Що,  Валю,  не  пізнаєш  хто  це?’’  А  я  до  нього:  ‘’Та  мені  здалося,  що  то  я,  але  ж  у  мене  ніколи  не  було  такого  плаття,  та  й  я  ніколи  так  не  фотографувалася!’’
І  вони  пояснили,  та  я  вже  й  сама  здогадалася,  що  то  фото  моєї  тітоньки  Оленки.  Тепер,  таточку,  я  вже  давно  живу  одна,  у  великому  будинку,  в  якому  є  все  найнеобхідніше:  газове  опалення,  вода,  ванна,  душова  і  навіть  туалет.  Будинок  для  мене  завеликий,  але  ж  ми  його  придбали,  коли  моя  сім’я  складалася  з  6-и  чоловік:  ми  з  чоловіком,  трійко  діточок  і  мама  Поля.  Про  своїх  дітей  і  онуків  я  тобі,  таточку,  розповім  в  іншім  посланні.  Спасибі  тобі,  таточку,  що  приходиш  в  мої  сни,  у  них  приходить  і  Василько,  і  мама,  та  найчастіше  все  синочок  Сергійко,  Царство  усім  їм  Небесне  і  Вічний  Спочинок!
Прошу  тебе,  татку,  приходь  іще  в  мої  сни,  поспілкуємось.

Поговори  зі  мною,  тату,
Хоча  б  у  сні  поговoри,
Хоч  кілька  слів,  хоч  не  багато,
Мені  про  себе  розкажи…
                             Я  пам’ятаю  тебе,  тату,
                             Хоч  і  мала  тоді  була,
                             Коли  пішов  ти  воювати,
                             Як  почалася  та  війна…
З  мамою  ми  тоді  лишились,
Ой,  як  же  страшно  нам  було,
Коли  фашисти  увірвались
У  наше  лагідне  село…
                               Нам  довелося  буть  ‘’під  німцем’’,
                               Ми  всі  жахи  пернесли,
                               Без  хати  і  харчів  лишились,
                               В  великій  бідності  жили…
Кінця  війни  дуже  чекали,
Вірою  сповнені  були,
І  тебе,  тату,  виглядали,
Та  не  вернувся  ти  з  війни…
                                 І  хоча  жити  було  важко,
                                 Ми  все  робили,  що  могли,
                                 І  в  нас  лишився  лиш  на  згадку,-
                                 Єдиний  лист  твій  із  війни…
Уже  немає  мами  й  брата,
І  я  живу  у  самоті.
А  мені  хочеться  знов,  тату,
Почуть  слова  твої  прості…
                                 Мені  приємно  дуже,  тату,
                                 Що  ти  приходиш  в  мої  сни,
                                 З  тобою  легко  розмовляти,
                                 Згадувать  пройдені  шляхи…
Не  можу  я  не  пам’ятати,-
Сумні  ті  роки,  ночі  й  дні,
І  я  пишу,  тату,  посвяти,
Казки  і  вірші  і  пісні.
                                 Посвяти  і  тобі,  і  брату,
                                 Бабусі,  мамі  і  сестрі,
                                 Синочку  і  невістці,  й  свату,
                                   Ви  всі  у  спогадах  живі!
Приходь  у  сни  мої,  мій  тату,
Розповідай  і  говори,
Мені  так  хочеться  все  знати,
Тому  й  прошу:  «Поговори!»    
                                   

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795236
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2018
автор: геометрія