Не дарма кажуть є прислів`я - Довіряй, але перевіряй» Та часом ми напевно його забуваємо, все в надії, що не потрапимо в халепу. У нас в містечку є базарні дні;неділя і четвер. В цідні, з недалеких сіл люди привозять продукти на продаж….. В неділю все людей багато і в пільговий автобус не впхаєшся. А платити п`ять гривень за проїзд, вважаю гроші завеликі. Це було напередодні першого травня, ранок видався сонячним та все ж було прохолодно. В цьому році й правда весна з причудами, чи то сказати капризна, як дитя. То день світлий, сяючий, а то похмурий, непривітний, наче сердитий на світ. Дні всі перемішані, то тепло, то на другий день занадто холодно.…Що поробиш, цього ми змінити не в змозі. Я поспішала, щоб не запізнитись на пільговий автобус, вирішила поїхати в четвер, в цей день завжди менше людей їде на базар, мала надію проїхати на дурняк.Ранкова прохолода обійняла мене, з гарним настроєм прийшла на зупинку. Вкотре перевірила в гаманці посвідчення пенсіонера і ті, лиш двісті гривень, що виділила на продукти. До пенсії, ще далеченько, в думках копошилося -як це купити все, що треба за ці гроші, як вкластися? Губу не розкатаєш… Правда мені пощастило, хоча людей на зупинці не мало та водій зупинився і ми, люди похилого віку, напхалися в нього, як тюлька в банку. За кермом був молодий чоловік, напевно такого віку, як мої онуки. Чому я звернула увагу? Бо жінки, ті, що везли щось на продаж, задоволено гомоніли, що їдуть безкоштовно, позирали на водія, в розмовах хвалили його. А, ще говорили, що цим маршрутом їздить один сивий водій, десь років п`ятдесяти, то той би точно не зупинився на зупинці. Я ж загалом рідко їжджу на базар, тому й водіїв не знаю. Та дякувати водію і Богу ми доїхали до базару нормально. Правда водій дві зупинки проїхав не зупиняючись, людей же повно, тут треба зізнатись й подякувати йому, добре хоч нас взяв. А воно ж і так буває, водій – господар, хоч і напівпустий та може проїхати, лише задоволено в усмішці, показати свої білі зуби. Хто любить пенсіонерів? Питання риторичне... Базар розташований неподалік від залізничного вокзалу і автовокзалу. Торгівля йшла на «ура», людей багато, гуділи, як бджоли у вулику. Стоять люди, торгують де можна, де й не можна. Раніше поліція розганяла, намагалася всіх, як стадо, загнати за столи на базар. А зараз анархія, хто де хоче там і стоїть продає, чи то яблука, чи сир, чи щось інше. Вибір продуктів, що хочеш, що душа бажає, тільки давай гроші…
Наче всі ображені на малі пенсії, зарплати та все ж кожен, щось купує, їсти ж хочеться. Я придбала те, що спланувала собі, залишилося купити яйця. Хотілося взяти домашніх, чоловік любить випити сиреньке та й ціна з магазинною ціною, різниця лише одна гривня. А в мене в гаманці лишилося п`ятьдесят гривень. Тішилася, що все добре і підійшла в той ряд, де сільські жінки продавали яйця, торгівля йшла з землі, бо всім місць на столах не достатньо. Вони наче домовилися, ціна в усіх однакова; двадцять дві гривні. Я навіть зраділа, на два десятки яєць мені грошей стане, ще залишиться на автобус. Пільговий ходить за графіком, буде, аж через дві години. Ну чекати ж я не буду? Пішком не піду, бо ж ноги болять, ще й часто зашпортуюся, боюся носом зарити. Думаю, Бог з ним, так і буде, хоч в одну сторону проїхала безкоштовно і то добре.
Навесні кури гарно несуться, яйця величенькі. Продавчині веселі, привітні, всіх запрошують,
- »Беріть! Беріть, тож не дорого, це ж домашні….»Я раз пройшлася поміж рядів, роздивилася на яйця, на продавців, думала в кого ж взяти? Мені в очі чомусь запала старенька жіночка. Така худорлява, в старенькій, пошарпаній хустинці, але одяг на ній був хоч і старий та чистий. Мабуть десь вже всі років вісімдесят є - подумала я за неї. Шкода, стоїть, тупцює ногами, а то часом трохи схилиться. Напевно стояти вже не може, вирішила пожаліти стареньку, купити в неї яйця. В її широкій сумці, було правда багатенько яєць, десятків чотири напевно. Я так собі подумала, візьму два десятки, ще хтось та й ця бідна старенька поїде, чи піде додому, бо ж вид вона мала змученої, виснаженої людини. Я рішуче попросила два десятки яєць, запитала,
- Ви мені в пакет покладете, чи самій брати?
Вона нагнулася, тремтячою, жилавою, кістлявою рукою взяла два яйця, клала в мій білий пакет, рахувала, – «Один, два….» Я спробувала присісти, допомогти їй та вона мило посміхнулася і відвела в сторону мою руку,- Та я сама справлюся, не хвилюйтеся.
Мені ж незручно в такій позі, адже я заважала людям, що проходили мимо, мусила піднятися. Намагалася уважно дивитись, чи всі ж яйця вона покладе, чи не зіб`ється з рахунку та вже почула - «десять». Яйця були в пакеті, вона випрямилася. Отримавши від мене гроші, скрутила кінцівки пакету, подавала мені.
-А ну- ну, почекайте, щось мені здалося на вид, що там немає два десятки.
Мене переслідувала якась підозра, що вона не вірно, занадто швидко порахувала. Старенька знову мило посміхнулася,
-Ну, що ви! Ось ще раз порахую…
-А може давайте я сама? - запропонувала я.
Миттєво почула в відповідь,
- А, що я не годна?
Вона поклала пакет на землю,двома пальцями тикала в яйця. Мені звичайно не було добре видно в пакеті, в які яйця вона тикала. І сама не знаю чому та все ж недовірливо її перепитала,,
- Ну, що, всі двадцять?
- Так, так… Ну, що ви, де б я на душу гріх брала, - заспокоїла мою допитливість жінка, весь час даруючи мені усмішку.
Вона зав`язала пакет і я подякувавши, задоволено поклала яйця в свою сумку.
За двадцять хвилин я була вдома. Здавалося все добре та коли стала викладати яйця, таки двох яєць недорахувалася.
Вирячивши очі, сіла на стілець, руки звісила, як та баба біля розбитого корита в мультику ; » Казка про рибака і золоту рибку». Та й сама й до себе подумки - от « тютя», тож чомусь була підозра, треба було відразу самій перевірити, так ні! Я пригадала її радість в очах і привітну усмішку, яку вона мені дарувала вслід, коли я пішла.
Ось так пригадалося мені це прислів`я. Та щоб дуже бідкалася, признаюся чесно - ні. В душі сміялася з себе, якась таки інтуїція була та я нею не скористалася. А потім наче себе втішала, це ж всього чотири гривні й сорок копійок, навіть менше чим проїзд в автобусі. Тож чому буду свою душу травити? Краще буду вважати, що проїхала на платному автобусі, не так буде образливо за свою помилку. Та згодом все ж дивувалася, така привітна жінка, ще й в таких літах, а ще й згадувала про гріх… До чого котиться світ? Чому люди такими стають? В думках сказала,» стоп»! А можливо та жінка два рази збилася в рахунку, чи на той час їй затьмарило розум? Хто знає, тож і судити мабуть не треба, не маю на це права. Шкода та мабуть в такі моменти в житті ми втрачаємо довіру один до одного, яка вимірюється в вірі, в чесності, доброчинності та компетентності.
Цей випадок в якійсь мірі дає сумнів на порядність людини, тому в черговий раз, хоча я вже і в літах, для мене це є наука - »Довіряй, але перевіряй! ».
Травень 2018р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795144
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2018
автор: Ніна Незламна