ШЛЯХ З МИНУЛОГО
У -ку-у-ку... у-ку-у-ку... Так кожного весняного ранку я зустрічаю обійми сонця під милі розмови пташиного базару. Серед усіх відтінків вирізняються саме голуби: сизокрилі, попелясті, білі і просто небесні. Кажуть, що це пташина терапія, і я охоче в це вірю, і навіть відчуваю. Так приємно лине ранішній час під ці улюлюкання: мрійливо, неспішно, бентежно і з надією на щось казкове у прийдешньому дні, як у далекому чарівливому дитинстві, як в юності.
Весняний день я зустрічаю!
Де доброти зорі розмаю,
Посеред співу з-під небес,
Мов у дитинстві, світ чудес!
І ось поступово цей стан безтурботного настрою, невимовного спокою, приємних відсторонених думок відступає у реалії нового дня. І вже десь далеко-далеко чутне у-ку-ку... ніби й не було маленького фрагменту казки з дитинства. У новий день вривається гуркіт трамваів, ревіння автівок, а з ними старі й нові проблеми сьогодення, новий рутинний звичайний день. Але у душі залишається світанковий спів і маленька весняна казка, про яку знаю лише я. Можливо, вона додає оптимізму і сили на день новий: на ці буденні турботи, напружену роботу і, часом, на неочікувані сюрпризи, які, на жаль, не завжди носять позитивний відтінок.
Але у таку духмяну, весняну пору, коли кожен ранок прокидаєшся у чарах реальної казки, де чуєш лише дивовижний спів, де не згадуєш або забуваєш усі проблеми, хочеться думати про приємне, мріяти і складати рими. Так, я не помиляюся і не фантазую, бо поезія стала сенсом буття, моїм їством, моєю надією і порятунком від сірих буднів, від нещирих людей, від підлості, обману і розчарувань. А тому кожен весняний ранок є незабутнім...
Любов летить крізь років голотечі,
Парить на крилах – у мою весну!
Її цілує ранок, бере в обійми вечір,
Вона – зі мною. Я ж бо нею сню!
Цвіте жасмин, п'янить мій улюблений аромат... У маленькому старому дворику, прямісінько під балконом моєї спальні, квітне величезний, рівнобокий кущ, обсипаний біло-кремовими квітами дива, які своїм дурманом п'янять аж до третього поверху. Купи різнобарв'я піонів у палісадниках розкинули свої лапаті гілки, які щоранку опускаються все нижче і нижче під вагою мохнатих квітів. Так і хочеться зануритися обличчям у пухнасту квітку, вдихнути аромат свіжої, незайманої краси, насолодитися прохолодою пелюстків, чарівністю весняного подиху.
Чудові квіти, мов весна!
На них роса тремтить – сльоза…
Їх ніжність ніби надихає,
І про кохання нам співає!
Здійснилася і моя весняна мрія про палісадник на балконі. Тепер бузок, калина, жасмин, маленькі клумби квітнуть поруч, і я бачу їхній цвіт з вікна, можу насолодитися красою так близько, доторкнутися до цвіту, вдихнути цю молоду свіжість і разом з новим ранком відчути приплив нового натхнення, нових мрій і незбагненних бажань. Я живу! А відчути це на повні груди, розкрити обійми новому дню, відчути себе вільною, наповненою думками, що лягають у рими — це щастя.
Я посадила сад сама…
Яка ж чарівна дивина!
У ньому навіть є жасмин,
Але, на жаль, тільки один…
Росте з ним поруч і калина –
Його любов, одна-єдина!
Для неї пахне він завжди,
На всі старається лади...
У такий ранок народжуються вішовані рядки... Іноді турботи, жмуток думок і почуття дня насущного неспішно, кмітливо лягають у рими, іноді — спогади юності, а частіше за все — саме кохання, яке тримає у полоні і душу, і тіло, виливає і радість, і смуток у поетичному слові.
Чому ж воно, кохання, де ти повинна бути лише щасливою буває таким сумним? Чому почуваєш себе бентежно-одиноко у цьому світі? Адже все ж є поруч із тобою Герой твого серця, мрій, бажань, що здійснились, супутник і коханець, Герой невимовних страждань, розчарувань, які повинна була б забути раз і назавжди у щасливому весняному ранку, де квітне жасмин і мило співають пташки.
Кохання, де ти, я тебе шукаю…
В душі, в думках надієчку плекаю…
Яка ж бо я без тебе одинока!
Росте осмута, мов гора висока…
Але якесь невимовне страждання виривається із дна здавалось забутих снів... Чому? Невже не хочеться лише безтурботного, рожевого ранку, млосних обіймів, безмежного щастя у відчутті здійснених бажань? Чому тінь смутку з минулого сміє увірватись і знову оселитися сумним спогадом образи у новому, нічим не винному ранку? Ці почуття знов і знов виливаються у рими, і тоді на душу лягає новий спокій, нове відчуття чогось пережитого, але такого забутого, неповторно-прекрасного, бентежного і стрімкого. Це кохання, якого не можна ні позбутись, а ні пережити, а ні забути... Воно або його тінь повсюди разом із тобою, бо постійно точить думки, прагне заволодіти тілом, і усією сутністю. Іноді здається, що воно безжалісно поглинає, а потім перемелює, перетирає на попіл, з якого повинна відродитися оновленою, чистою, щасливою і невинною і сказати собі: “Я — нова!”.
Вірю, знаю – скреснуть криги!
Будуть весни і відлиги…
Щезнуть криги і завії –
Будуть квіти, будуть мрії!
Зорянисті будуть ночі
І твої, коханий, очі…
Скільки б не думала, що дає мені це буремне почуття? Іноді я щаслива, а іноді одинока... Не відповім, як і більшість класиків та звичайних людей, які не можуть про це написати. А я виливаю всі роздуми, все пережите і нездійсненне у рядки поетичні, у рими мого життя, моїх нездійснених бажань, у строфи пристрасті, у роздуми, у мрії... Я стала поетесою! А, можливо, це саме кохання все ж таки надихає, дає сили, п'янить уяву, розбурхує фантазію?
26. 05 2018 м. Львів автор Наталія Калиновська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793604
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.05.2018
автор: Наталі Калиновська