Приїхала матуся у село -
Давненько не була у своїй хаті,
Весною все довкола зацвіло,
Зустріли діти холодно- пихаті.
Стареньку вишню зрізали давно,
Що спогади роїла у голівці,
Усе змінилось, ніби замело -
І рожа не цвіте на її хвіртці.
Бо й хвіртки вже нема - усе нове,
Таке ж собі пихате, як і діти -
Не знала, як їй бути й чи живе,
Зайти... чи можна? А чи можна сісти?
Зайшла у двір... немов і не її,
Усе таке ж чуже - чуже подвір'я,
Сльозу зронила - тільки солов'ї,
Впивалися в її слова- повір'я.
Їх слухав дощ, сльозою на щоці,
Їх вітер обіймав за рідні плечі,
Тумани застеляли по ріці
І крила, в чужину, несли лелечі.
У ті світи, в котрих була чужа,
У ті роки, розлуки та печалі,
Туди, де була праця нелегка,
У, не її, квітучі й світлі далі.
О, чужино! Розлучнице з розлук,
Людська зневіро та гіренька втрато,
На старість літ додала тільки мук,
Бо у житті так втрачено багато...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793566
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2018
автор: Леся Утриско