Таке безмежне та блакитне небо,
Гаптований квітками сивий степ.
Чудова мить зануритися в себе,
На час короткий вирвавшись з щелЕп
Тих безкінечних справ і вічних мушу,
Обов’язків, і планів наперед.
Нещирості, і лап, що лізуть в душу…
Тут тільки я , а ще велосипед.
Мобілка розрядилась…Слава Богу.
Бешкетник вітер грається з волоссям.
Десь там лишила гомівну дорогу,
Вслухаюся у степу суголосся…
Стараюсь всіх позбутися думок,
Дать відпочинок серцю хоч на трохи…
Але проблем набридливий пісок
Розкачує тривог чортополохи…
Еге ж… Якраз від себе утечеш…
А що там вдома?! Бісова мобілка…
У звичний вир думки свої несеш…
Пече у спину сонячна тарілка.
Спішу додому. Де дорога та?!
Скоріше б вийти з степу, і гайнути.
Курган, там сіра стрічка визира,
Вже гул машин на трасі добре чути.
Поїхала. Лечу. Все ближче дім.
Знайома вулиця, от дворище моє.
Лиш завернула, а на зустріч син,
Всміхнувся мамі, квітку подає.
Його притисла міцно до грудей,
Десь відійшли намулені печалі.
Цілющі ліки в усмішці дітей,
Наснага, й сила крокувати далі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793442
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2018
автор: Наталка Долинська