Ти, навіть холодом своїм мене зігрієш,
Твоя бездушність щира, та ж сама любов…
Та десь в душі бездонній мабуть ти ще мрієш,
Щоб закипіла вже нарешті твоя кров.
Щоб серця лід крихкий, уламками по венам,
До найтаємнішої клітки долетів
І не завдавши шкоди, голій плоті й нервам,
Розтанув в жилах весь і вмить тебе зігрів!
Щоб ти могла, колись, зі мною поділитись,
Не звичним холодом бездушним, а теплом.
Аби зуміла в очі щиро подивитись,
Закарбувавшись міцно в них лише добром...
Я видаю думки примарні за реальність
І вкотре холод твій, за жар приймаю я,
Скоріше стріну неочікувану старість,
Ніж літом зміниться засніжена зима.
Ти вперто холодом й надалі мене грієш
І я змирився з цим, хоч сумнів і гризе,
Чи ти насправді свято й щиро у те віриш,
Що наші холод і тепло, це щось одне?
Що холод твій, мені горіти допоможе,
А я кохати буду більше, якщо ти
Остудиш серце, заморозиш наше ложе
І примхи сплетуть почуття, немов вітри!
Твій холод дикий, неможливо утопити
Ні в морі Чорному, ні в келиху вина...
І залишається мовчати та любити,
Лишень гадаючи, то щастя чи біда?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792257
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.05.2018
автор: Ярослав Ланьо