Літали ластівки червоні в небі жовтім,
Над ними сокіл бірюзовий десь парив,
А дивне сонце, було чорним в позолоті,
Ще й сивий Бог, на хмарах, піпу закурив.
Ходили люди по смарагдовим долинам,
До низ голівоньками лише на руках,
Й свій вік відмотували тільки по годинам,
Не так, як ми життя рахуємо в роках…
Ми всі сприймаємо цей світ таким, як бачим
Бо барви ці нам хтось з дитинства підказав,
Тут все для чогось в нас…Усе тут щось та значить,
Це для кохання, це для праці, для забав.
Усе розписано, розкладено по шафам,
Життя мов посуд на полицях й день за днем
Ми довіряєм, кимось зробленим вже мапам
Де два шляхи, лишень, у пекло чи в Едем.
І так до скону ми, до тліну й домовини
Все будем бачити кругом, як нам дано…
А десь можливо є круки у тон малини
І чорні леви, п`ють із миски молоко.
А десь можливо є такі, як ми створіння,
Для кого світ придуманий є теж смішним,
Кому віками з покоління в покоління,
Тлумачить хтось, як стати у житті ніким.
Для кого в рамки світу заганяють мрії
І пишуть правила й закони для життя,
Та виривають, у дитинстві ще, надії
Що може бути не такою ця Земля.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791189
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2018
автор: Ярослав Ланьо