В Дашаві, на горбку,
Що батько мужа збудував,
Живе там жіночка до нині.
Її колись ніхто не знав.
Бо сама родом з Тернопілля,
З краю трудягів і звитяг.
Пішла ще юною в підпілля,
Щоб боронити край свій й стяг.
А вороги йшли на Вкраїну,
З усіх боків на неї йшли.
І нищили навіть людину
Щоби рабами ми були.
І так, вона вже у загонах, -
То зв"язковою, то бійцем.
Й не одну нічку спала в схронах,
Поки не взяли їх в кільце.
Оті облавці із червоних,
Що йшли навалою на них.
Й взяли в полон й повезли в "зони",
Й не пожаліли молодих.
Вона й в Сибірі не корилась,
Бо патріотккою була.
На ворогів скоса дивилась,
Й з ненависті пекла душа.
Зустріла там і свого друга
І однодумця в боротьбі.
Та їхній долі є заслуга,
Бо в парі жили і в біді.
Сибір не знищив їхні душі,
Й їхню любов не поламав...
А там вже й світ став в іншім русі
Й Верховний в"язнів відпускав.
Вони вернулись старі, сиві
На Україну дорогу.
І жили в хаточці щасливі
І споминали ту біду.
Але пішов у вічний спокій
Її любимий чоловік.
В душі заляг знов сум глибокий
Й напевно буде він повік.
Та вона сильна й не здається,
Не скиглить тихо у кутку,
А завжди з друзями сміється,
Коли присядуть у садку.
Видно така вона людина,
З Божою ласкою живе.
Я вірю. що не є єдина, -
Таких в Вкраїні досить є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789968
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2018
автор: Дашавський поет