Заздрість

Заздрість

Зовсім  не  складно:  не  вбий,  не  вкради  і  не  гнівайся.
От  не  жадати  вже  важче,  з  дитинства  образливо:
лялька  чужа  чи  п’ятірка,  чи  платтячко  з  цитрусом…
Добре  б  «не  рюмсать»,  трудніше  не  заздри..,  не  заздрити.

Таня  підхлипує  –  поруч  хтось  бавиться  м'ячиком.
Злить  королеву  вродливість  лиця  Білосніжчина.
Змалку  вчимося  ховати  цукерки,  бо  бачимо:
той,  хто  успішніший,  вікна  тримає  завішені.

Боляче,  мабуть,  тремтіти  від  сказу  та  ревнощів,
в  когось  весна,  а  тобі  тільки  бруд  видно  здалеку.
До  заїкання  ввіряєш  презумпції  рівності?
Не  до  магнолій,  коли  перетрудиш  мигдалики.

Стиснуті  губи,  від  зморшок  на  тілі  хребти-хрести,
і  худорба  буркотливіє,  вдача  помислива.
Заздрість  –  наочний,  правдивий  взірець  справедливості,
бо  прижиттєво  марнує  отрутою  кислою.

Може,  існує  у  іншому  вимірі  «ландія»,
де  не  потрібно,  «щоб  їм  не  дісталось»,  міста  палить?..
Євам  парфуми  із  припахом  східного  ладану
їхні  Адами  дарують  на  Ноєвих  стапелях,

Де  не  траплялось  вчиняти  потоп  чи  освенцими,
і  не  бентежить  шипінням  яка-небудь  гадина,
не  зеленавить  підшкірно  геном  конкуренції,
де  не  назвали  би  первістка  іменем  Каїна.
(2018)

російська  версія  тут:  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789108

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789107
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.04.2018
автор: Світлана Ткаченко