[i]( За мотивами повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)[/i]
[b]Минувши долі перепони,
Повз полонини, гори, річки,
Як голуб линув до голубки,
Вертавсь Іванко до Марічки.
Та не застав її живою,
Бо доля лихо жартувала
Марічку, смерть в свої тенета
В Іванка назавжди забрала.
Та вірить в це все, він не може,
Серденько на шматочки крає,
І в буйних хвилях водоспаду
Марічки тіло він шукає.
Шука, шука, та не знаходить
Минають ночі й дні ясні,
Може Іван знайти Марічку
У мареві, або у сні.
У сні являється до нього,
Та, що так вірно він кохає,
І жде її, як сонце влітку
Як взимку, весну він чекає.
І знов повторення, (як в казці),
І перші зустрічі й розлука
У сні це радість й сподівання,
А наяву без неї мука.
Насправді, сірих днів рутина
Івана душить і вбиває
Та як вернути знов кохану,
Ніхто не радить й сам не знає.
Чому ж на світі так буває
Любові справжньої немає,
А як навчиться хтось кохати, -
Коханню тому помирати?
Розлучить смерть, або людина,
Лишиться жить самому в світі
Навіщо ж мучитись, страждати,
Немов зимі в спекотнім літі?
Радості зірка засіяла
Від щастя, сліз потік полився
Бо образ любий і жаданий
У сні вже вкотре народився.
У сні живе він і до нині
У всіх, не в самого Івана
Усе там сонячно й привітно,
Де доленька його кохана.
Лишилось жити лише снами
У сні кохати й милуватись.
Забутись, й розтопитись в мріях,
Й ніколи більш не прокидатись.
[/b]
2001 рік
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789044
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2018
автор: Інна Рубан-Оленіч