Стою над урвищем терпцю –
свого, народного, чужого.
Пищу у простір, мов пацюк.
Повз мене полчища – прожогом.
Чи стій, чи стрибай, чи тупцюй –
кого журба моя обходить?!
Я тямлю: я – лише пацюк...
Втім не піддавсь ламанню хорди.
І тут, над прірвою благань,
вогонь тримаю олімпійський.
Довкіл – глобальний балаган
і піськи, піськи, піськи, піськи!
Не я над урвищем терпцю,
а щелеп зціплені обценьки.
Пообіч куряви, пацюк,
стою – мізерний, злий, куценький.
В добу зубасту та бридку,
в нестерпній мушлі самотини
горохостінному «братку»
мій біль – як мертвий дзвін латини.
І що тут вдієш? – Йди! Працюй!
Хоч не вродився попеластим.
Тож над бескидами терпцю
гризу облич отруйний пластик.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788812
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.04.2018
автор: Олександр Обрій