... І знову радите мені: напиши вже щось високе…
Захмарне, виняткове. Як раніше! Як раніше зобрази.
Та я, узрівши свято повсякденного
У кожнісінькій людині, уже не можу забути,
Що кожна як скрижаль, розписана Божим пальцем,
Мовби алмазом по склі. Кременем по кістці.
І я ніколи не зустрічала однакових.
В гам-суничній закрутці добре розмовлялось з мертвими.
А тепер — чи встигну отямитись від шарманки живих?
Я поспішно вирекла: перегоріла! Та це я просто перегрілась,
А прийшла до тями, дивлюсь — Сараєво! Молись зі мною,
Попрасуємо крила, причешемо собак... І знову розкуйовдимось.
О, ні! Любий, як бути?! Чим зарадити? [i]А тобі так подобається[/i]?
Лиш ти не кажи: «напиши щось високе», а радше зміряй зі мною
Діаметр всього, що пульсує:
Тринадцять метрів — як у класичній цирковій арені.
Vaša kruna, veličanstvo! Та я не пишу високого.
Високе любить мене і ходить зі мною по землі.
«Епічного! Епічного!» Заклинаю вас
Іменем усіх живих, подивіться: мої сусіди — мої друзі — це епічні люди.
Як питають: що тобі подарувати?
То кажу: нічого, просто поверніть мою порцеляну!
Або зробіть так, щоб я забула за неї.
«То що тобі подарувати? Ми чули, що ти запала
На зелені ролокасети для вікон...» Порцеляну! Якщо розбили її,
То так і скажіть! І більше ніяких стендапів —
Якщо ви знову не запасетеся хмелем! А потім плачетесь:
На нас не подіяло, бо ми тільки за вами допивали!
А ви стільки всього прогавили, поки сиділи в «рожевому гудіні»...
«Бо ми — не таліби, ми — світські, але тепер будемо у вас,
І без вас у «гудіні» ні ногою, obećajem!»
Та лаяти їх не можу, і люблю ще дужче, бо вони — божевільні,
І божевілля ще ніколи не мало таких трубадурів.
«Ти тепер наша сестра», і я готуюсь втирати сльози,
Та цього разу не допивайте за мною!
У мене тут, виявляється, фуксія росте на балконі,
Згадати б, хто її тут поклав, чи хто за нею має доглядати.
Яка тендітна краса! Та знай — собаки тебе з‘їдять,
І тонізуючий крем виведуть з твоєї крові. І я не зможу нічого вдіяти.
Зронила б сльозу… Але чого ти тут розсілась?
Балкон — для того, щоб розвішувати одяг,
І махати сусідкам, і кричати: а тепер поміряй друге!
А пізно ввечері дивлюсь, на лавці знову сидить
Та сама пара: рум’яна дівчина, а поряд — кремезний чолов'яга,
І водить рукою їй по спині: вгору-вниз, вгору-вниз,
Вгору-вниз, мовби втираючи мазь від остеохондрозу;
Вона гигоче, а він їй отак рукою по хребті вгору-вниз, вгору-вниз.
І що далі? Переходь уже до, не знаю...Поцілуй хоча б... Лиши вже ту спину..
І так частенько їх застаю. Милий, глянь, знову вони!
«Та це він у мене деканом був! Perverznjak, але дівчата від нього у захваті»
А далі того втирання справа не йде. І коли це хребет став ерогенним?
У нього руки волохаті як в Ісава, і в неї вже, певно,
Вся кофта обросла... Kako znaš sigurno?
Я-то знаю, бо мої пси уже линяють.
Вгору-вниз. Вгору-вниз. А далі...? Далі буде.
Облом! Облом такий, що ми аж розсердились.
Скільки можна? Він ніяк не прогресує. Гукни йому щось.
Perverznjak i napaljen, nemа smіslа.
Оззі-О! З-оззі-Зо! Оззічок, нам пора іти!
Сьогодні у тебе свято — день звільнення від терористичних залоз!
Лоретто, підпережи крижі, пантруй хату!
І ми виходимо. А за дверима вже стоять — свідки Єгови!!!
Я ж вам казала: нікого немає вдома, — а ви залишились перевірити?
І тут їх багато. Подейкують, що вони і в космосі є.
Уявіть ***літаєте собі на орбіті ***плануєте графік для спейс-шатлів***
***зондуєте Землю***закріплюєте нікелеві акумулятори***
***куштуєте спаржу із теплиці***міняєтесь каютами*** ... Аж ось
В ілюмінатор педантичне тук-тук-тук: «Ми б хотіли з вами побалакати!»
А є ще медексперименти на орбіті! Свідки, чому б вам
Не послужити людству... Підіграйте ж моїм ідеям...
Та я не в космосі, а лише на порозі, і свідки кажуть:
«Hoćemо razgovarati о vašoj budućnostі»
Змилуйтеся, я не маю часу на будучність, я веду Оззіка на кастрацію!
Та, якщо ви хочете, то можете піти зі мною, і по дорозі розповісти все...
Все, що помістилось у цій вашій брошурі — на одну сторінку!
І вони зраділи, навіть увійшли зі мною до ветклініки.
І поки я чекала, коли Оззіка роз’оззять,
Співрозмовники присіли біля моїх ніг, і почали витягувати мене
З пітьми і мороку вічної темряви... С т о п ! Якої ще пітьми?!
Коли це ви мене там бачили? Мені темніло від того, що Оззі бушував,
А тепер усе, попітнів і басталякомедія, пітьму — на мило!
«Протиприродна процедура»? Уявіть, що Оззік втече і загуляє,
А одного дня повернеться:
Мамо, тату, знайомтесь, це мої Озаура і Озріель.
І що тоді робити? Чим їх годувати? Горобцями, голубами,
Сусідами, чи випадковими захожими, як ви?...
«Zаsmejao si me! Іmаš najbоljе među nаjbоljіma.
Volim te, volim živоtinje!»
Stvarno ne znam, Mirsad! O čemu mogu pisati...?
I я читала йому псалми навмання, а, натрапивши на улюблений,
Уже не зрушила з нього. Pitanjа egzistеncije, drаgi.
«Давида, коли він змінив своє обличчя на безумне перед Авімелехом;
і його прогнали, і він пішов...» Мені-то виходити було важко,
Я думала, усе насилу, та коли повірила,
Що юродивий може виказати правду,
Не понісши при цьому кари, мені вдалося.
Саме тоді, на похороні Євки, сестри мого прадіда,
Коли я востаннє була вдома. [i]Не смійся, бо у мене таки був дім.[/i]
І все було не таким, яким ввижалось усім. І мені стало зле.
Я присіла під гробом, вхопившись за триногу підвищення.
Шепіт. Бурмотіння. «Коли ти вже виростеш?», —
І беруть мене під руки, та я не даюсь.
Дозвольте мені тоді, коли я зможу... Лицеміри.
Ми з вами не встигли. Тотальне відчуження, і ми не доступились.
107 років, і пов‘язь обривається. Розходіться, лицеміри.
Сервант повен книг — ось вам спадок... «Коли ти вже виростеш?»
І ви її терпіти не могли, — бо майже не знали.
Навіть впритул до смерті ви мало що відчуваєте.
Бо ви її терпіти не могли.
Ви їі терпіти не могли, лицеміри...
Я присіла і заціпеніла. А ви похитайте головою,
Проженіть мене нарешті, і я піду, щоб ніколи уже не вирости
До ваших люцефей.
«Кохана, і це все було в одному псалмі?»
Кров, мідраш і ремесло — в одному єдиному.
«Nasmesi se srce, idem u krevet, draga, ponekad je teško...»
Бо це — рroklеta strvаr. Що ж, розбав, будь-ласка...
Про твою бабцю? Давай. Розсміши мене.
«В юності моя бабуся сильно кохала одного юнака,
Та боялась, що він дізнається, бо така була сором'язлива...»
Як фатально!
«... І коли, одного дня на танцях її адоніс
Нарешті підійшов до неї, і запросив,
То бабуся розгубилась і, щоб не видати своєї пристрасті,
Сказала йому просто: іди до cpаки...»
Що в оригіналі прозвучало як «odjebi»
«... і вона вміла любити, навіть якщо це нам завжди
Здавалось ненавистю»
О милий, дівчата кажуть «ні», покриваючи палке «так»,
Але твоя бабця направду заткнула нас за пояс!
Моя теж була гримуча. Малою я казала,
Що буду своєму чоловікові приносити каву у ліжко.
А бабця: «то він що, буде інвалід?»
І ще додала, що мій чоловік буде ходити в чорних окулярах.
А бабця: «то він що, буде сліпий?»
І мені хотілось запропаститися, бо я повірила, бо страшно і смішно,
Бо варварство — це чисто бабусиний підхід.
Іsроd mržnjе se nalazi ljubаv, і це мені знайоме.
Бо в самої жила-була ненависть,
Та потім вона дременула від мене, а я за нею:
Ти мене стимулювала, коза драна, заряджала й надихала,
А тепер тікаєш! Від мене ще не тікали… так явно. Я доберусь до тебе…
Але вона втекла, а я пішла покаятись
За те, що хотіла її розшукати.
Священик шпарко мене насварив: «Це що таке?
Не можна ненавидіти свого батька! Він же тебе любив!
Ти, певне, з тих дівчат, що тільки й думають про те,
Яким лаком малювати нігті!»
Мамамія! Падре, хто говорить про ненависть?
Я ж кажу, вона щезла, а я каюсь у тому, що затужила.
Тато був хороший, хоча й сидів колись у тюрмі,
І ми росли по законах, які він переніс у наш дім.
Але ж душа як дерма — чиста, покарайте саму бацилу...
А нігті — так, і кожен різнокольорово, щоб смішити людей.
Я б і вас насмішила, падре, якби ви не були таким... ([i]шайтаном[/i]).
«Чому ти смієшся? Що кумедного в історії твого батька?»
О, хоча б те, що він був найрозумніший — ой, біда! — з усієї сім‘ї,
А рекет і розбій — це не так паскудно, як, наприклад, лицемірство,
Бо перше можна скоїти — і виправитись,
А друге стає властивістю душі.
Ви чули, до речі, про такого письменника, як Кнут Гамсун?
Це потомок вікінга-конунга Гаральда Прекрасноволосого. Ах, падре!
То ось, Гамсун залишив по собі заповідь «шануй дітей своїх»,
Та, звісно, сам її не додержав... Падре затулив вуха і насупився.
А кажете «ненависть»? То ви часом не про свою?
Та йду вже. Йду. Скільки Ave? Не замало? Мовчу-мовчу.
Drаgi, izvinі stо mi je tоlikо trebalо... Та чухаймо звідси!
Уже смеркає. Пора вигулювати золотоординців!
Що я бачу! Не тільки свідків тут сила-силенна, а ще й хасидів.
І питали наші «світські таліби»: ви сьогодні будете в «гудіні»?
А хасиди у відповідь: ні, ми тепер у «касабланці»
Господи, що я прогавила? Коли встиг перевернутись цей світ?
А вечір лише набирає обертів.
І я натрапила на друга зі шкільних років,
Він тут розгнуздався конкретно: «...ми в Єрусалимі як зірки,
Бо корінних там прозивають клопами. Та по нам видно, що ми
Не сарахмани — не галицькі, не буковинські, не уманьські...»
Гальперін, [i]щ[/i]ука! Невже це ти?
Гуляєш по світу?
Схаменися, який ще Бруклін? Там усі — з Волині.
Ти ж зі Станіславова. І вже зірка Єрусалима?
?
?
?
Так, любий, я його знаю, навіть bolje nеgo on sаm sеbe.
Гальперін колись переїхав у наше місто, і ми дружили.
Він тоді ходив у різних сандалях, і ще не був таким когутом.
А як хвалила його моя бабуня!
Почула б зараз, то сказала би, ручаюсь:
Най би качка копнула тебе, хасидику ти наш!
І я ні разу від нього не чула, що він надумав
Бути зіркою Єрусалима.
Стоматологічний кабінет — оцю маячню я чула.
А світ таки перевернувся, Господи — до невпізнання.
Що сталося з нами? Чи не були ми добріші? Скільки можна
Бути гайдамаками над цим мертвим вічним вогнем?
Довго ще бути його випускниками?
А ми були сердечніші.
Я знаю, що були... «Srсеdraраteljne рričе...
Jеr si рrеvišeе ljubаzna, draga Julija. Вog je milоstiv»
Тому я і знаю, що були добріші... Давним давно,
Та досить недавно, коли мені було 19, і я поверталася додому.
Пограбована у Борисполі. Нещадно. Чи чекати самарян?!
У непривітному терміналі обмірковую варіанти:
О! Друзі в Києві виручать мене! Якщо згадаю їхні номери...!
А додому дзвонити — нізащо. Скажуть: докотилась.
Справа сидить росіянка, а зліва — вірмени: брат і сестра:
«Ми приїхали до друзів на весілля!»
І невдовзі мене втішають: «Не побивайся,
Ми тебе саму тут не покинемо! Підеш з нами на весілля»
А я сиджу в адідасі, моя горгона — в капюшоні. «Мені — на весілля?!!!»
А росіянка заговорила: «Такий холод у нашій Камчатці.
Птахи мчать до переднього скла і розбиваються...
Ми їхали, а їх було більше і більше... Вони так хотіли...
Так їм дійсно захотілось... Вони хотіли цього...»
І я сиджу, така згорьована, слухаю про Камчатських птахів,
І відчуваю, що прожогом воскресаю — підживлена
Смертю, яка мені не личить. [i]Розімнись. Обтрусись.[/i]
Роззирнувшись, усвідомлюю, що я не пропаду. [i]Підстрибни[/i].
А сонце прижмурилось, ніч насувалась, і мої щоки висохли,
Kraj trake, — Києве, ти розшарпав мене,
Мені б лишень добратися додому. А про більше я уже не мрію.
Живцем — ніколи... «Я куплю тобі квиток», — каже жінка, —
Просто лети додому...
І я, окрилена, захопила з собою зледенілих птахів.
Імена молодят гріли їх у дорозі.
А квітень починався шалено:
Сестра, погостювавши, повернулась, а прибув братик, точніше, кузен.
«Ух, моє щастя, що я її не застав».
А моє — що вона прибула без чоловіка,
Бо ця холодна війна крає мені серце, і проявляється найгірше,
І хочеться штовхнути швагра під автобус...
Його щастя, що він не явився. А братик привіз з собою нову дівчину.
Ми саме байдикували з сусідками, казали одна одній: Ти гарніша!
Ні, ти! Не мели дурниць! Ти гарніша! А ти магнетична! Ні, ви двоє!
Чия бронза? Моя! А потім твоя! А золото їй! Ні, ти гарніша...
І отак волейболимо, і впиваємось бабською насолодою,
А потім розпоримо сукню одній із нас, яка у неї вже не влазить,
І змусимо її перешити, і їй найбільше перепаде «ти гарніша»
Аж ось заходить дівчина... Та-дам! Та-дам!
Ми пороззявляли роти, як десятикласниці,
До яких перевели нову ученицю, і вони міркують, що з нею робити.
Бо дівчина... ах... мов індіанська принцеса з діснеєвських мультів...
Моє серце тьохнуло: це ж Отомі, дочка Монтесуми,
Царя ацтеків! У мене було її фото у тій книжці! Це була моя муза!
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш, навіть не думай сказати це вголос...
Братику, і що ти робив увесь цей час?
«Я переганяв машини і мандрував»
А поїзда ти часом мені не пригнав? [i]Де мій клятий поїзд, братику?[/i]
І чого у тебе в руках скрипка? Ти ж не граєш. Що ти замислив?
Та він ухиляється від відповіді. І скоро поїде далі — не знати, куди,
Бо він — божевільний;
Його сестру звуть Неймовірка, а брата — Невірогідник,
І дівчат у нього більше, ніж пожильців будинку
(довго ще будеш матросити усіх, які ні бе ні ме ні кукуріку?)
Та часу обмаль. Він розважає нас, розповідає історії.
[i]
«... коли німці у 44-му покидали Париж, відступаючи
Перед союзними військами, їм було наказано замінувати Нотрдам,
І залишити там одного солдата, який виконає приказ тоді,
Коли союзники вже увійдуть до міста. Такою мала бути помста.
І ось сидить цей солдат в густих зарослях,
А звідти йому видніється Нотрдам, а більше нічого.
І так, побувши на самоті з собором кілька днів поспіль,
Солдат не зміг його підірвати...»[/i]
— І чому ти це розказуєш?
— Мала, бо я знаю, що ти любиш усе про якийсь там Нотрдам.
— Але я цю історію тобі сама розповіла.
— Я подумав, що ти, не дай Бог, забула, то вирішив нагадати.
— Слухай-но, братику, досить замилювати очі...
Та нічого не розкрилось. Він за кілька днів поїхав
З тією скрипкою, а дівчину-принцесу я, вочевидь, бачила востаннє.
Наступного разу буде міс всесвіт.
А сусідки торжествують, що вона не затрималась,
Що спокуса минула, і навіть не довелось нікого виручати...
Тутешні жінки — особливі. Гарячі і помірно-адекватні, —
Сказала моя потенційна адекватність.
Сиджу в сусідки, і вона заварила чай; ледь пролилось, а вона рррраз! —
І відірвала шматок від блузки, і вже протерла!
Дивись-но, пупець голий! Навіщо було рвати!
Де твої ганчірки?! Де ваший фрекенбок?! «Tо nije važno»
І так було кілька раз, — я гостюю, а вона шматує!
Як у тих радянських фільмах, де ранений сержант
Сідоров, чи Смірнов, чи Афанасьєв,
І всі пов‘язки медсестри Танюші — з її ж спідниці.
І цей чуттєвий перфоманс аж витягує його з того світу.
Сусідко, я жива-здорова, досить мене так лякати!
Може, це босанська традиція — що жінці, коли вона щось проллє,
Так недобре і — негайно замітати сліди! І на лахмани рвати, як навіжена!
Таке і в Чернівцях було — психлікарня на Мусоргського:
У вікні стоїть пожилець, тримає в руках якусь шмату, і рве їі,
І кидає на землю, при цьому не зводячи з мене очей, наче
Мою долю вже вирішено, і я дивлюсь, як мене потрошать!
Потенціал ваших мрій зашкалює, пане!
Хто-небудь, візьміть мене за руку, і ведіть подалі звідси,
Бо я заглянула у вічі смерті, а волію залишатись перехожою!
Сусідко, скільки в тебе тих блузок? Після останньої хочеш на Мусоргського?
І заварка плаває, така подерта... «Рrestani gоvoriti, mоzak razmišlja!»
Пора на свіже повітря! Коханий, де ти? Де ти?
Ніяких філософем, vodi ljubav sa mnom!
А-а-а-а-а-а-а-а! Що це?! То, виходить, на цих балконах і таке буває!
Підходимо до крамниці — і як загррриміло!
Мовби Карузо, Паваротті і Каррерас засурмили у шофар,
І земля здригнулась, і гори зсунулись, сонце затьмилось,
Стало як верета, і небо розкололось, і часу вже не було...
Дивлюся вгору, а там — житлове помешкання,
І на балконі — горець у жилетці
Співає що є духу, наче востаннє в житті.
Персонал сидить на східцях, курять, і ніхто не зважає!
Це, як я зрозуміла, prokletstvo, місцева естрада,
А я ж так перелякалась, подумавши: це ті сім громів,
Що їх чув Іван Богослов, а йому сказав ангел: їх не записуй!
«Sviđa mi se tvoja ideja, je tako zabavna i mila»
То покажи мені нарешті, де тут убили францафердинанда?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787799
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2018
автор: