Доле, доле, чом ти зводиш
Мене з тими, кому я
Чи байдужий...Чи противний
Ну, а ти і зовсім, доле
Непотрібна їм й чужа.
Чом не часто зводиш стежки
З тими, хто живе як я?
Невже доле, такі грішні
Мої, інколи невтішні,
Тіло, розум і душа?
Чом, коли з думками звикнусь,
Що на світі є добро,
Хтось мені, неначе серпом,
В бік, де серце б`ється вперто,
Вдарить зрадою чи злом?
Чом ті люди, яким душу
Я, як книгу розгорну,
Пишуть в ній лиш те, що хочуть,
А потому порегочать,
Та, ще в неї наплюють?
Я ж хіба не прошу в Бога
Жити в злагоді з людьми?
Чи для того, щоб ти доле
Була сита та здорова,
Треба стерти шмат душі?
Треба падати на землю
І просити в когось благ?
Чи знімати вічно шапку...
Чи знайти ворожку – бабку,
Та міняти вічно стяг?
Доле, доле, зжалься мила,
Не веди мене туди,
Де є зло, нечиста сила,
Де вже вирита могила
І стоять в тиші хрести...
Дай прожить, ще стільки доле,
Щоби втілити я встиг,
(При житті на цьому світі,)
Що намріявся й намітив
Та настроївся зробить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787545
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.04.2018
автор: Ярослав Ланьо