Життя з присмаком полину

              Літо…  Яскраве  сонце,  ще    пригрівало,  хоча  плинуло  ближче  до  заходу.  У  небо  сині,  високо  -  високо,  деінде,  немов  той  пух,  пливуть  білі  хмаринки,    доганяють  одна
одну.  А  ці,  що  нижче,  здавалось  рукою  подати,  завмерли,  зависали  на  якийсь  час  ,  а  потім,  так  раптово,  під  дійством  вітру,    летіли.    Там,  здовж  обрію,    рожева  стрічка  відокремлювала  небо  від  землі.  А  зі  сходу  сунула  чорно  -  синя  хмара,  вітер  її  часом  обіймав,  вона  поспішала,  а  потім  на  якусь  мить  зупинялася,  ховаючи  під  себе  білі  хмаринки,  які  згодом  розчинялися  в  ній.
     Напевно  буде  гроза,  позираючи  на  небо,  подумав  Анатолій.  Він  сидів  на  маленькому  дерев`яному  стільчику,  широко  розставивши  ноги,  в  руках  тримав  полин,  який  вибивався  в  цвіт.  Кілька  раз  нюхав  його,  закриваючи  очі,  а  потім,  вкотре,  кидав  погляд  довкола  себе  й  кудись  далеко  –  далеко.  Яка  краса!  Барвисте  літо,  трави  шовкові,  зелені  -  зелені,  пирій  доволі  вже  високий  і  килимом  встелився    кучерявий  спориш.    А  далі  все  змішалося,  серед  трав  ромашки,  конюшина,    де  –  не  –де    видніються  бутони  волошок,  вони,  ще  не  цвітуть.  Купками  висока  татарська  колючка  й  зовсім  при  землі    -  молодий    чортополох.  І  немов  хто  посіяв,  цілі  кущі  полину,  вони  ледь  прихилялися  від  вітру.
 Він  дивився  на  них  -  пригадував  своє  життя.  Вкотре  думаючи  -    чому  життя  таке  гірке,  полинове?  В  серці    носить  спогад  про  бабусю,  яка  все  йому  говорила,  -  «Жити,  це  вже  щастя».  А  хіба  щастя  буває  таким  гірким?  Але  моє  життя,  як  стверджувала  бабуся,  що  це  щастя,  чомусь    воно  із  присмаком    гіркого  полину..
       Русявий  хлопчик  років    шести  –  семи,  в    сірій  майці  й  подертих  синіх    штанцях,  закачені  по  коліна,  сидів  на  товстій  гілці,  розложистої,  старої  яблуні.  В  руках  коротка  патика,  якою  прицілювався  кудись  вдалину.  Його  блакитні    очі  бігали,  то  в  один  напрямок,  то  в  інший,  голосно  закричав,
-«Та-та-та-та—та-  та-та».
-Досить  в  війну  гратися,  -  голосно  обізвалася  бабуся,  щойно  вийшла  з  хати,
-  Пішли  в  город  бур`яни  рвати!  Бачиш,  як  після  дощу  виросли.  Як  підгорну  бараболю?  Ти  спочатку  великий  бур`ян  руками  вирвеш,  а  я  слідом    за  тобою,  буду  підгортати,  -  продовжила  вона.
Він  примружував  очі  від  сонця,    рукою  підтер  ніс,  ледь    усміхнувся,
-Не  кричи,  іду,  вже  йду!  Ти  без  мене  не  можеш!
Як  метеличок,  вже  був  поруч  з  нею,  вона,  ледь  всміхаючись,  рукою    погладила  по  голові,
-  Та  і  ти  кому  ж  потрібен,  сиротиночка?  Ти  мені,  а  я  тобі,-  приховуючи  сльозу,  перевела  подих.
   І  то  правда,  він  жив  з  нею,  залишила  його  мама,  пішла  заміж  в  інше  село.  А  батька  зовсім  не  пам`ятає,  бабуся  розповідала,  що  був  та    давно  кудись  далеко  поїхав,  ні  разу  не  написав  листа.
   А,  щоб  вона  без  онука?  Одна  донька  й  тій  щастя  немає,  пішла  долю  шукати.  З  ким  би  було  в  хаті  заговорити?  Та  й  так,  хоч  малий  та  все  ж  допомагає,  воду  з  криниці  витягне,  в  городі  теж  від  нього  є  поміч.  То  добре,  хоч  городина  родить  непогано.  В  колгоспі,  в  полі  на  буряках,    багато  грошей  не  заробиш,  копійки.  Злиднота  все  життя,  за  весь  вік  навіть  корови  не  придбала.  Її  батьки  мали  багато  дітей,  скрутно  жилося,  всі  розбрелися  по  святій  землі,  навіть  не  знати  де  один  від  одного  живуть  -    немов  чужі.  Не  кожна  родина  так  жила    та,  то  напевно  цій  сім`ї  таке  щастя.  І  їй  щастя  Бог  не  дав,  чоловік  змолоду  помер.  Ще  досі  носить  по  ньому  тягар,  так  і  не  наважилася  вдруге  вийти  заміж.  Тож    тепер  тільки  й  розради,  що  біля  неї  онук.
   Толя  висмикував,  бур`яни  голими  руками,  а  щоб  витягнути  осот,  замотував  руки  в  старе  ганчір`я,  було  дуже  боляче,  коли  малесенькі  гострі  голочки  кололи  долоні.  Бабуся  швидко,  вміло  підгортала  бараболю,  намагалася  встигати  за  хлопчиком,
-Ти  не  біжи  швидко!  Он  дивися,  який  кучерявий  кущ  полину  пропустив!  Його  краще  вирвати  з  корінням,  бо,  як  зрубати  то  знову  буде  рости  з  новою  силою,  ще  пишнішим  стане.
Він    кидав  бур`яни  на  купу  й  позирав  довкола,
-І  чого,  його  так  багато  на  городі?  Як  нахилюся  до  нього,  то  такий  пахучий,  що,  аж  в  носі  закрутить,  так  і  хочеться  пчихнути.  І  долоні  після  нього  трохи  зеленуваті,  а  ще,  якщо  їх  не  помити,  то  все,  що  візьмеш  в  рот,  таке  гірке,  аж  язик  терпне.
Бабуся  всміхнулася,  
-Тож  недалеко  земля  пустує,  його  там  багато  розвелося,  от    вітром    насіння  йпереноситься  навкруги.То  ліки,  любий,  майже  всі  трави  лікувальні,  підеш  до  школи,  все  будеш  знати,  якщо  не  будеш  ледачим.      
     Час  летів,  Толя  перейшов  у  третій  клас.  На  початку  літа,  як  завжди,  робота  на  городі.  Він  вже  брав  в  руки  сапу,  хоча,  ще  не  дуже  вміло,  але  допомагав  бабусі  справитися  з  бур`янами.  Після  городу,  їли  зварену    в  мундирах  бараболю.  Хлопчик,  облизував  пальці,  по  яких  стікала  олія,  бабуся  побачивши  це,  товкнула  рукою    між  плечі,
-Не  розливай,  тож  гроші  коштує!  Он  скільки  всього  треба  до  школи!  Капці,  одяг  новий,  підріс!На  тебе  грошей  не  настачуся.
Махнула  рукою  в  сторону  садка,
-  Он    після  обіду,  підеш  у  сарай  візьмеш  ручну  пилку,  залізеш  на  яблуню,  на  ту,  ну  на    стару,  що  все  на  ній  сидиш,    спиляєш  сухі  гілочки,  вони  не  товсті  та  їх  там  багатенько  є,  порубаємо,  буде  чим  хоч  на  раз  пропалити  в  пічці.
Заперечень    не  може  бути-  подумав  -  бо  гратися  з  дітьми  не  пустить,  а,  ще  так  хочеться  на  ставок,  покупатися,  адже  літо.  Любив  своє  село…  Йому  бабуся  розповідала,  що  раніше  воно  малу  назву  Головчинці.  В  той  самий  рік,  що  він  народився,  село  перейменували  в  Кармелюкове,    на  честь  народного  месника,  організатора  селянського  руху  Устима  Кармелюка.  Село  мальовниче,  декілька  невеликих  ставків,  сповиті  плакучими  вербами.    Неподалік  -  листяний  ліс    і  широка  смуга    з  ялин  та  сосен,  а  далі  все  поля  йполя  по  рівнині,  а  то  по  широких  пагорбах.
   Він  на  яблуні,тремтячими  руками  тримав  пилку,  вона  не  слухалася  його,  змокрів,  з  лоба  стікали  краплі  поту.  Трохи  відпочивав  і  вкотре  брався  за  пилку,    наполегливо  пиляв,  хоча  було  доволі  важко.  Здавалося  запаморочилась  голова,  адже  сонце  добре    припікало,  незчувся,  як  злетів  разом  з  гіллякою  до  землі,  від  удару,  різкий  біль  в  голові  і  в  спині.  Лежав  розставивши  руки  й  ноги,  боявся  поворушитися,  оце    так  -  так,  відразу  думки,  ото    буде  крику  від  бабусі  -  на  все  село.  Вона,  в  цей  час,  сиділа  на  стільчику,для  чаю    перебирала    сухий  чебрець.З  переляку  зірвалася,  бігла      до  нього  розмахуючи    обома  руками,  сплеснула    в  долоні,
-Ото  роззявляка,  чому  ж  з  тієї  гілки  не  зліз?!  Застав  дурня  Богу  молитися  й  лоба  поб`є.
   Декілька  днів  Толя  лежав  в  ліжку,  все  боліло,  бабуся  розтирала  горілкою.  Журилася,  в  містечко  не  повезе,  бо  треба  гроші  на  автобус  та,  ще  не  дай  Бог  покладуть  в  лікарню,  то  вже  краще  вдома.  Та  йому  доля  дала  шанс  на  життя,  все  обійшлося,  через  два  тижні,  хлопчик  засмагав  на  ставку  -    разом  з  сільською  дітлашнею.  Бабуся,  після  падіння,  трохи  жаліла  його,  менше  заставляла  допомагати,  щовечора  читала  молитву,  щоб  відійшли    всі  напасті    й  хвороби.
     А  час  летів,  шкільні  роки  придали  сили.  Підріс  та    був  не  дуже  високим,  зате  широкоплечим.  Дивилася  зі  сторони  на  нього  бабуся  і  думала  -  в  кого  вдався?  Адже  в  роду  таких  низеньких  не  було,  а  може  те  падіння  далося  взнаки,  хто  знає?  Він  для  неї  був  справжнім  помічником,    вона    дуже  любила  його  та  все  ж    сварила  і  бурчала  на  нього  занадто  часто.  Все  хотіла,  щоб  більше  звертав  уваги  на  навчання  та  думав,  як  пережити  зиму,  адже  дрова  треба  носити  з  лісу,  де  ті  гроші  на  вугілля?  І  донька  за  стільки  років  пару  раз  навідалася,  як  гостя.
 Йому  до  душі  прилягли  уроки  співів,  ні  не  самі  пісні,  а  музика  на  баяні,  його  зачарувала.  Навіть  бігав  додому  до  вчителя  музики,  той  вчив  його  грати  і  хлопець  мав  мрію  поїхати  десь  вчитися.  Було  проснеться  раненько,  відчинить  вікно  надвір,  слухає  солов`їний  спів,  який  линув  з  лісу.  І  після  того  все  доймав  бабусю,  щоб  купила  йому  баян  та  вона  в  відповідь    все  головою  покачає,  трохи  сердито,
-Коли  ти  подорослішаєш?  Тебе  баян  не  нагодує!
     Час  летів…  день  за  днем    все  кудись  поспішав…    Толя  часто  у  вікно  задивлявся,  планував  -  ось  вже  школу  закінчу,  щоб  там  не  було,  якби  не  було  та  поїду  навчатися  музики.  Декілька  років  потай  складав  від  бабці  гроші.  Ті  копійки,  що  заробляв  влітку,  коли  пас  на  пасовиську  чужих  корів  і  на  колгоспних  полях  сапав  буряки.  Ходив  до  клубу,  де  був  баян,  часом  відводив  свою  душу,  награвав  деякі  мелодії.  З  іскринками  в  очах  мріяв  поїхати  вчитися  в  музичне  училище.  Та  на  жаль  ті  мрії,  лише  зосталися  мріями.  Так,    він    не  погано  грав  на  баяні  та  бабуся  категорично  заборонила  навіть  думати  про  це.  Документи  заховала,  хлопець  плакав  і  просив,  ледь  не  на  колінах,  вона  не  хотіла  його  почути.
     Після  закінчення  школи  багато  молоді  поїхало  в  районне  містечко.  А  дехто    поїхав  поступати  навчатися  в  Вінницю,    в  Київ.  Він    та  ще  декілька  однокласників,  звичайно  бідніші,  залишилися  жити  в    селі,  працювати  в  колгоспі.
   Думки  страшні  сповили  молоду  голову.  Не  бажання  жити,  підкралося,  переслідувало  хлопця.  Одного    вересневого  дня,  він  у  відчаї  заліз  на  горище,  плакав,  не  міг  змиритися,  з  тим,  що  залишився  в  селі.  Непередбачено  в  старій  валізі  знайшов  дідові  речі  для  рибалки:  сітку,  кілька  крючків,  поплавки.  Раптом  під  ногою,  під  старим  лахміттям  й  сіном  відчув,  щось    тверде,  горбкувате.  Зацікавлено  розгортав  руками.  Рушниця!    Оце  ж  треба  –  подумав-  як  її  раніше  не  помічав?!  Ну  от,  тепер  все  вирішиться,  вбив  собі  в  голову.  Кілька  днів  поспіль,  потай  зникав  на  горище  і  одного  разу  бабуся  почула  постріл.  
     Толя  лежав  в  ліжку,  поряд  сиділа  бабуся,  люди  в  білих  халатах  копошилися  біля  нього,  про  щось  шепотіли.  В  голові  гуділо,  на  очах,  якась  пелена,  на  мить  не  міг  зрозуміти,  чому  всі  біля  нього?  Він  смутно  пригадав,  як  наважився  вистрілити    в  себе  та  тільки  все  осмисливши,  почав  плакати,  чому  не  помер?  Бо  не  хоче  жити  без  музики.
   Швидка  допомога  з  Жмеринки,  повезла  хлопця  на  обстеження  в  Вінницю.  Заключення  лікарів  нікого  не  втішало  -  куля  залягла  недалеко  від  серця.  Ніхто  з  лікарів  не  наважився  оперувати,  йому  кололи  антибіотики,  ще  дещо,  щоб  не  сталося  зараження  крові  і  звичайно  ж  вітаміни.  
 Ця  новина  відразу  долетіла  до  матері.  Вона    вже  на  другий  день  була  в  лікарні.  Толя  холодно  її    зустрів,  плакав  як  маленький,  занурившись  в  пелену  бабусі,  що  не  хоче  жити,  що  немає  заради  чого  жити.  Он  хтось  щасливий,  а  він?  Чому  так  живе,  де  його  щастя?  І  коли  нарешті  буде  жити  не  гірше  інших?
   Бабуся,  хвилюючись,  гладила  голову  онукові,  умовляла,  що  все  буде  добре.  Вона  по  -  своєму  розуміла,  що  таке  щастя,  бо  вкотре  говорила,  що  жити  -  це  вже  щастя.  Бачити  сонце,  небо,  відчувати  тепло  землі,  вирощувати  на  ній  врожаї,  слухати  спів  пташок,  треба  радіти  цьому.  Сама  ж    тремтіла  від  його  слів,  згадуючи  своє  злиденне  життя,  ледь  стримувала  себе,  щоб  не  розплакатися  при  ньому.  Адже  і  насправді  багато  людей  жило  набагато  заможніше  їх.  Гадала  з  цим  треба  змиритися  і  просто  жити,  працювати,  надіятися,  що  колись,  доля  зробить  подарунок  і  життя    обов`язково  стане  кращим.
   Минав  час…  Бабуся  поступилася  хлопцеві.  Він  закінчив  Вінницьке  музичне  училище.  Військкомат  признав  не  пригідним  для  служби  в  армії  за  станом  здоров`я,  тож  залишився  в  селі.
   Мусив    змирився  з  цим  життям,  як  і  раніше  пас  корів  і  інколи  ходив  до  клубу.  Одного  разу  гнав  корів  на  водопій  до  ставка,  на  пагорбку  помітив  обрив,  з  під  чорної  землі  виднілася    світла  глина.  Виникло  бажання  зліпити  статую  Устима  Кармелюка  і  він  таке  це  зробив,  хоча  на  це  пішло  багато  часу.
 Згодом  купив  собі  баян,  в  святкові  та  вихідні  дні  грав  у  клубі,    нарешті  в  колгоспі  вирішили,  призначили  його  завідуючим.
   Вже  й  не  хлопець,  а  справжній  чоловік,  тішилася  ним  бабуся.  Тільки  біда  була  в  тому,  що  лікарі  попередили,  на  трактор  сідати  не  можна,  треба  шануватися,  щоб  часом  куля  не  зрушилася  з  місця  в  сторону  серця.
   Напевно  б  уже  і  одружився  та  не  знайшов  дівчини  собі  до  душі.  В  селі  кожен  один  одного  знає,  це  так  завжди  ведеться,  всі  як  одна  сім`я.  Але  співчуття  хлопець  до  себе  не  хотів.  Мабуть  тому  коли  відчував  це  від  дівчат,  намагався  розірвати  стосунки.  Не  був  красенем,  дехто  з  дівчат  цуралися  його,  до  того  ж  низенький  на  зріст,  але  в  клубі  завжди    веселий,  охайно  одягнений  і  ввічливий.
   Бабуся  часто  клопоталася  про  нову  хату.  Як  одружитися,  куди  приводити  наречену?    В  приказному  порядку  наполягла,  щоб  почав  будувати  новий,  просторий  дім.  Адже  ця  глиняна  хатина  залишилася,  ще  від  її  бабусі.  Солом`яний  дах  протікав,  маленькі  вже  давно  перекошені  вікна  мало  освітлювали  хатину  всередині,    а  стіни,  здавалося  вросли  в  землю.  Як  не  важко,  але  будівництво    було  розпочато,  стіни,    простінки  і  дах  вдалося  зробити  за  два  роки.  А  потім  по  одній  кімнаті  планував  робити  внутрішні  роботи,  бо  вікна,  двері,  підлога,  це  все  ж  гроші,  яких  так  не  вистачало.
     Пройшло  два  роки…Одного  разу,  на  святкування    -«День  врожаю»,  на  концерт    в  клуб  завітали  гості  з  іншого  села.  Ось  тоді  він  зустрів  свою  половину.    Це  була  Людмила,  чорнява  жінка  тримала  на  руках  дівчинку,  років  трьох,  яка  весь  час    виривалася,    під    музику  хотіла    танцювати.
     Згодом  він  дізнався,  що  вона  розлучена,  зустрічалися  недовго.  Жили  злагоджено,  її  донька    Аня    дуже  полюбила  його.    Бабуся  доживала  останні  дні,  стала  зовсім  немощна.  Тішилася,  що  нарешті    може    спокійно  піти  в  інший  світ.
   Згодом  Людмила  народила  двох  синочків.  Раділи  щастю,  що  прийшло  в  їх  дім.  Воно  все  б  наче  добре  та  після  других  пологів  дружина    захворіла,  залишила  його  з  трьома  дітьми.
     Ото,  життя,  як  той    гіркий  полин!  Дуже  переживав,  побивався,    упадав  у  відчай,  розпач,  плакав,  як  мала  дитина.  Дивився  на  дітей,  хапався  за  голову,  що  буде  сам  з  ними  робити?  Боліло  в  грудях,  аж  пекло.  О  Боже,  що  ж  це  за  життя,  мов  в  пеклі….  Відчував,  що  втрачає  сили,  слабкість  у  тілі.  Куля  дала  про  себе  знати..  А  діти,  як  зляжу,  хто  ж  буде  з  дітьми?  Від  мами    не  чекати  підмоги,  відтоді,  як  вийшов  з  лікарні,  лише  раз  була,  коли  хоронили  бабусю.  
 Треба  терміново  шукати  дружину,    все  валилося  з  рук,  досить  ледь  осилював  бідність,  ще  діти  один  за  одним  хворіли  і  сам  неначе  став  напівживий.  З  сільських  жінок,    на  троє  дітей  -  ніхто  не  наважився  піти.  Раніше  -  часто  в  клубі  бачив  газету»  Сільські  вісті»,  якось  навіть  сміялися  з  хлопцями  про  рубрику--  »Вербиченька»,  в  якій  подавалися  об`яви  для  знайомства.  Що  було  чекати?  Наважився    відразу  декільком    жінкам  написав  про  своє  життя  та  проблеми.  
Згодом  приїхала  жінка,  з  села  Хмельницької  області.
   Галя,  русява  жіночка,  з  смарагдовими  очима,  симпатична,  мала  красиву  косу,  яку  закладала  віночком.  Вона  не  була  заміжня,  хоча  такого  віку,  як  і  він.  Жінка  найняла  вантажний  бортовий  автомобіль,  привезла  придане;  корову,  кілька  овець,    шафу  з  дзеркалом  та    дві  валізи  з  речами.
     Це  було  влітку,  діти  її  добре  прийняли,  адже  вона  вміла  приготувати,  щось  смачненьке,  до  того  ж    ввечері    розповідала  цікаві  казки.  В  хаті  стало  веселіше,  встигала  і  прибрати,    і    попрати,    і  за  дітьми  мала  час  догледіти.  Минув  місяць  та  Анатолій  залишився  незадоволений  нею,  помітив,  що  занадто  багато  готує    їсти  страв,  які  залишалися  псові  та  котові.  Йому  не  подобалося,  що  вона  зовсім  не  вміла  економити  гроші.  Тож  не  склалося  в  них  сімейне  життя.  
 Але  ж  молодий,  гаряча  кров  -    в  жилах  грає,  як  без  жінки  ?  Знову  писав  у  «Вербиченьку».  Далеко  не  прийшлося  їхати,  йому  відповіла    Рая  з  сусіднього  села.  Вона  розійшлася  з  чоловіком,  мала  сина.  Ось  так  у  хаті  було  четверо  дітей,  яким  треба  було  дати  раду    та  і  жити  за  щось.  
       Анатолій  задумався,  за  ті  копійки,  що  отримує  в  колгоспі  за  роботу  в  клубі  таку  сім`ю  не  прогодуєш.  На  свій  риск  вирішив  зайнятися  фермерством,  в  колгоспі    взяв  землю  в  аренду.  Сам  не  міг  сідати  за  трактор,  тож  взяв  до  себе  кілька  чоловіків  на  роботу.  Заощаджень  майже  не  було,    мусив  брати  позику  в  банку.  Придбав  трактор,  комбайн  і  вантажну  машину.
   Справи  пішли  непогано,  перші  два  роки  мали  прибутки,  справно  сплачував  процент  в  банк.  Діти  підростали,  були  в  якійсь  мірі  помічниками,  на  обійсті  повеселішало,  окрім  курей  -      розвели  качок  та  гусей.  В  полі  вирощував  зернові,  ріпак.  І  недалеко  від  себе  капусту  та  помідори,  цим    в  основному  займалися    старші  діти.
   Тим  часом  і  в  сім`ї  знову  поповнення,    народився  син,  а  через  рік  і  другий.  
 Здавалося  життя  налагодилося  та  фермерство  стало  занепадати,  трактор  часто  ламався,  запчастини  дорогі,  інший  купити  нема  за  що.  А  згодом  зламався  і  комбайн.  Біда  була  в  тому,  що  він  брав  позику  в  банку  на  десять  років,  які,  ще  не  сплили,  боргу  залишалося  багато.  Єдиний  вихід  продати  автомобіль,  щоб  хоч  трохи  зменшити  борг.  Так  все  і  відбулося,  його  фермерство  розвалилося.  Ще  років  два  вирощував  капусту,  а  згодом  і  це  не  стало  вигідно,  щоб  десь  зліва  когось  наймати,  щоб    зорати  поля,  теж  треба  гроші.
     Почалися  проблеми  з  здоров`ям,  куля  наче  ворушилася,  мусив  часто  їздити    в  лікарню  на  консультації.  Відчай  в  душі,  знову  розчарування,  а  в  недобудованій  хаті  шестеро  дітей,  яких  треба  ставити  на  ноги.  Старших  треба  відправити  вчитися  в  училище,  а  молодших  вкотре  підготувати  до  школи.  Він  ніколи  не  покидав    свій  баян,  коли  все  ладналося  добре  -  звучала  весела  музика.  Коли  ж  у  душі  відчай,  награвав  сумні  мелодії,  які  линули  на  все  село.  Люди  відчували  його  життя,  часто  говорили,  -  О!  Толя    в  музиці    свою  журбу  виливає  ».    
     Коли  більше  приділяв  уваги  фермерству,  не  помічав,  що  Рая  була  занадто  повільною  жінкою.  Як  старші  діти  вдома,  в  хаті,  хоч  і  сірі  стіни,  та  завжди    підметено,  більш  –  менш  прибрано  й  завчасно  приготовлений  сніданок  чи  обід.  Коли  ж  старші  поїхали  навчатися  в  районне  містечко,  помітив,  що  дружина  не  може  справитися  навіть  по  господарству.  
   Про  неї  в  селі  говорили;»  Якщо  Рая  зранку  варить  суп,  то  до  обіду  зварить,  якщо  ж  борщ,  то  це  лишень  на  вечерю  буде  готовий.    Та,  що  вдієш,  втішав  себе  чоловік,  добре  хоч  так,  тож  сам  не  залишиться  з  дітьми,  в  хаті  треба  жінки.  Коли  часом  й  бурчав  на  неї,  вона  змовчувала,  розуміла,  що  суперечки  ні  до  чого  доброго  не  доведуть.  Він  все  частіше  прикладав  руку  до  грудей,  ледь  –  ледь  бліднів,  вона  бачила,  що  йому  болить,  співчувала,  жаліла  його,  тому  й    намагалася  все  згладити.  
     В  тій  хаті,  як  в  убогій,  одинарні  вікна,  взимку  холодно,    треба  багато  дров,  щоб  зігрітися  взимку.  Дружина  на  роботу  ніколи  не  ходила,  де  там,  хіба  можна  все  встигнути  робити,  коли  така  повільна,  а  ще  й  таку  араву  нагодувати,  не  встигне  зварити  одне,  вже  з`їли,  треба  щось  інше,  діти  підростали,  мали  хороший  апетит.
Пройшли  роки…  Старша  донька  вийшла  заміж,  жила  недалеко,  мала  троє  дітей.  Не  було  такого  дня,  щоб  не  навідалася  до  батька,  а    старша  онучка,    то  майже  весь  час  біля  дідуся.
       Його  старші    сини-  далеко  від  дому  знайшли  свою  долю.  Менші  ж  діти  після  закінчення  школи  були    біля  нього.  Куди  не  кинься,  майже  скрізь  навчання  платне,  тож  на  сімейній  нараді  вирішили  взяти  землю  в  аренду,  зайнятися  вирощуванням    малини.  Анатолій  розумів,  він  сам  не  потягне,  вже  зовсім  немає  того  здоров`я,  одна  надія  на  синів.  Та  і  щоб  десь  недалеко  їхати  дітям  на  роботу,  попробуй  її  знайти,  можливо  з  часом  і  поїдуть  кудись  та  зараз  знову  настав  час  виживання.
 Три  роки  поспіль  літо  все  засушливе,  тож  хлопці  змушені    з  ставу  возити  воду,  наймати  автомобіль,  щоб  не  пропала  малина.  Майже  всі  дні  в  малиннику,  важка  праця    та,  що  поробиш.  Хлопці  здавали  малину  в  Жмеринці  на  вокзалі  перекупщикам,  які  везли  на  Одесу.  Шанували  кожну  копійчину,  батько  тішився  ними,  добре  що  в  мене  є,  щоб  без  них  робив...  Хоча  не  такий    старий  та  здоров`я    не  мав,  тепер  хіба  що,  навчився  добре  керувати.
     На  сиву  голову  й    за  шию  впало  декілька  крапель  дощу…
 Анатолій  здригнувся,  немов  проснувся,  раптовий,  сильний  вітер  кружляв,  віяв  в  обличчя,  спогади  десь  полетіли.  Він  позирнув  на  темно  –  синю  хмару,  яка  висіла  над  головою…
-Тату!  Тату!  Гайда,  швидше  в  хату!  А  то  змокнеш,  знову  захворієш,  -  гукнув  один  з  синів.  
Два  сини  поспішили  в  хату,  в  руках  тримали  по  дві  луб`нки  з  малиною.От  і  добре  -    подумав  він  –  буде    що  здати,  буде  в  хаті  свіжа  копійка..  
Встав  зі  стільчика,  той  полин,  що  тримав  в  руці,він  вже    ледь  –  ледь  прив`яв,  підніс  його  до  носа,  примруживши  очі  відчув  запах  і  в  голос,
-Ой  ,який  же  ти  пахучий!  Та  чому  ж  такий  гіркий,  як  моє  життя?!  
 Заходив  в  хату,  усмішка  на  обличчі,  тішився,  що  пішов  дощ,    адже  він  так  потрібен  для  малини…
                                                                                                                                             Квітень  2018р
                                                                                                                                                                                                             
       

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787144
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.04.2018
автор: Ніна Незламна