Я одягнуся сивими дощами,
Коси прикрашу промінцями сонця.
Зорі зберу у кошики ночами,
Щоб прясти чудодійні волоконця.
У вітру відніму шаленість мрії,
У хмар – казки і м’якість неосяжну.
І оживуть залишені надії,
Утворюючи дійсність снів прекрасну.
І подарує море мені сили,
А небо – висоту і безкінечність.
Навіщо я тоді так рвала жили
Вирівнюючи долі суперечність?
Навіщо те нав’язане безумство
І шлях не свій, а копія відлуння?
Наче чуже не прощене чаклунство
Над джерело святого повнолуння.
Я одягнуся полум’ям багаття,
Пущу на волю всі свої бажання.
Повикидаю те старезне шмаття,
Що породило тугу і страждання.
Махну руками, наче вони крила
І в танці закружляю над землею.
Нарешті маю, що завжди хотіла,
Нарешті стану на шляху зорею.
В душі відкрию замкнені віконця,
Прикрашу світ свій дивними речами.
В коси вплету промінчики від сонця
І одягнуся сивими дощами.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785745
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко