ФОРМУЛА УСПІХУ!(історія успіху).
Або, розповідь – сповідь комісара, про не застійні роки(1972 - 1976).
Розділ 1.
Частина 1.
Анатолій Феліксович АНЖІЄВСЬКИЙ.
Є люди, які в нашому серці, залишають дуже глибокий слід. Для мене, таким був, Анатолій Феліксович АНЖІЄВСЬКИЙ.
З ним, я познайомився першого вересня, 1971 року. І його нам, і представив, як старосту нашої групи, 3РТ-71, декан факультету радіоелектроніки, Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту, Володимир Іванович КРАСИЛЕНКО.
Тоді були такі часи, які потребували підготовки нових інженерних кадрів, для розвитку Вінничини. Тому у Вінниці і було відкрито інженерний ВУЗ(вищий учбовий заклад, як філіал Київського політехнічного інституту) для підготовки майбутніх енергетиків, машинобудівників, та фахівців з електроніки.
Можливо, наша група 3РТ – 71, була унікальна, в своєму роді. Нас, майбутніх радіоінженерів(радистів), було набрано аж три групи, найбільше на факультеті радіоелектроніки. Мабуть тому, що поряд з інститутом, на Вишенці, будувався і розширявся потужний радіозавад, союзного значення – Вінницький завод радіотехнічної апаратури(ВЗРТА – нинішній «Маяк»). До речі, нині на ньому працює директором, з 2000 року, наш одногрупник – Василь ТЕРЛІКОВСЬКИЙ.
Всього, майбутніх радіоінженерів, набрали три групи, тобто 75 чоловік.
А також, дві групи, фахівців з ЕОМ(електронно обчислювальних машин, де був найбільший конкурс і найвищий прохідний бал) і одну групу спеціалістів з електронних приладів
Стор 1.
( для радіолампового заводу), яку вже на третьому курсі, перепрофілювали на ЕОМ.
У нашу групу 3РТ-71, чомусь попала лише одна дівчина – вінничанка, Ольга СИРОТІНА, та два вінничанина – Ігор ПШЕНИЧНИЙ, та Володимир БУРКОВСЬКИЙ, Перші двоє, мали у Вінниці, впливових батьків, у Олі та Ігоря– на радіоламповому заводі і це кажись, голова профкому та директор, з цього заводу.
А ще у нашій групі, яскраво виділявся мій земляк – красень, з Тульчина – Василь ТЕРЛІКОВСЬКИЙ, який щойно закінчив з золотою медаллю, в 1971 році, СШ№2, м. Тульчина. Його батьки, в Тульчині, також були знані люди. Мати, лікар, працювала завідуючою районною поліклінікою, а батько – агроном, працював головним агрономом району.
Я також закінчував дев’ятий і десятий класи, в СШ №2, м. Тульчина, в 1968 – 1970 роках. А батьки мої – були колгоспники, у колгоспі «Ленінський шлях», села Паланка(тепер Заозерне). І так було, у майже усіх, моїх одногрупників. Третина з яких, була з Хмельничинини.
А остальні, з Вінничини, крім Володимира ДОКУКІНА, який народився і виріс на Уралі. А після служби в армії, поступив до нашого ВУЗу і потрапив у нашу групу.
У складі нашої групи 3РТ-71, всього 21 чоловік, були родом із села. При чому, дванадцять з них, поступили до нашого ВУЗу, вже по закінченню служби в Радянській армії. От як раз і вони, були стержнем, серцем нашої групи, її лідируючим крилом.
А серед них, особливо виділявся наш староста, Анатолій Феліксович АНЖІЕВСЬКИЙ, який у свої двадцять два роки, вже встиг попрацювати на будівництві, де його і прийняли в партю(КПРС), а також відслужити водолазом – підводником, у Севастополі.
Стор 2.
Частина 2.
Толік.
Толік - так ми відразу і прозвали нашого старосту. А він, з честю, виправдав, таке довірливе ставлення до себе. Бо мабуть, як найстарший,
серед нас усіх, пройшовши певний життєвий гарт, був лідером, по своєму характеру. Вольовий, та не злий, але строгий і втім дуже добрий, та розсудливий, розумний та здібний від природи - таким, на все життя, ми запям'ятали нашого старосту групи.
© Copyright: Михаил Онищенко 2, 2018
Свидетельство о публикации №218032700657
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.03.2018
автор: Михайло Онищенко