ДЗВІНКА


А  вона  не  така,  як  усі  –  ця  немислима  жінка!
У  ручищах  твоїх  потонула  тендітна  рука.
А  ім’я  її  тенькнуло  ранньою  пташкою:  Дзвінка!
Боже,  очі  які  –  безкордонна,  бездонна  ріка!      
Пронести  б  її  полем  полтавським  –  легку,  як  пір’їнку,
До  біленької  хати,  де  батько  і  мати  живуть.
У  світлиці  за  стіл  посадить,  як  повінчану  жінку.
Ії  так  нетутешньо  і  так  веселково  зовуть!
Дзвінка!  Дзвінка!  Дзвеніло  б  на  всі  голоси  і  відтінки,
І  продовженням  щастя  Всевишній  би  благословив…
Ти  б  із  нею  сходив  закарпатські  стежки  і  стежинки
І  до  рідних,  полтавських,  горянки  б  любов  прихилив.
…Кожен  пальчик  вуста  полум’яні  несміло  торкають.
У  великій  згрубілій  душі  клекотять  почуття!
За  таких,  як  вона,  помираючи,  знов  воскресають.
–Медсестричко  кохана,  спасибі  тобі  за  життя!                                            

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784654
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2018
автор: Ніна Третяк