Він називав її ще в школі нареченою,
Готовий був подарувати цілий світ.
Вона клялась йому в коханні нескінченному,
Твоєю буду, зачекай ще пару літ.
Минали дні, а їх дороги віддалялися,
Вона – навчатися, він - в армію подавсь.
Хоч на шляху йому красуні зустрічалися,
Та він ні в кого більше так й не закохавсь.
А її очі, як завжди, щоночі снилися,
І тільки їх він серед натовпу шукав.
Одного дня, вони усе таки зустрілися,
Здалось йому, що цілий світ на плечі впав.
На мить вернувся у часи хмільної юності,
Замерехтіло, затуманилось в очах,
Вона шепнула, познайомся – Олексій.
Блистіли сонцем дві обручки на руках.
Лише у відповідь зронити він насмілився,
Ти бережи себе і з ним щаслива будь.
І більше поглядами з нею не зустрілися,
Відчув, ті очі за собою не позвуть.
З тих пір життя його летіло поза планами,
Міняв жінок, чужі країни і міста.
Вони ніколи не були йому коханими,
Десь в серці глибоко жила єдина та.
Та, якось, він закляк від новини нежданої,
Коли вже сивиною вкрилась голова,
Що рідні діти відреклись його коханої,
Вона хворіє і давним-давно вдова.
Злетів до неї, наче птах, призваний долею
І зрозумів, що вже давно її простив.
І все дорогою у Господа вимолював,
Щоби на нього дочекалася, просив.
***
Як бути разом небесами вам судилося,
Любов луною відгукнеться, забринить,
Зійдуться всі шляхи, щоб тільки ви зустрілися
І поєдналися в житті, хоча б на мить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784332
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2018
автор: Світлана Вітер