Мовчи. Слова, як зміїна отрута, із вуст до хиткої свідомості,
стежиною тою, що ще майоріє, що ще зовсім не заросла,
проллються. І знову по колу сценарій для п'єси, чи фільму, чи повісті.
Історія з гірко-солодким кінцем, що неначе під шкіру вросла.
Мовчу. Як на місто опуститься вечір, найважче приборкати спогади,
і внутрішній дивний, дурний діалог із собою не вести (...біда...).
Ну що ще тобі? Геть підтвердились всі педантично сформовані здогади.
Усе, що здавалося найважливішим пішло, як крізь пальці вода.
Ця слабкість хвилинна, напевно, що витівки ейфорії весняної.
Бо розум той знає, що дріт під напругою провела на кордон.
Мовчатиму.Чаю запарю собі з малини та м'яти духмяної,
і з чистою совістю (горда за себе!) піду до Морфея в полон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783732
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.03.2018
автор: Юлія Сніжна