Ба! — губи встигли пошерхнуть...
Це крючками тягнули мов рибу
мулом — на берег першого сорокап’яти-
річчя.
...Златодзвінкість під небом
На якорях. Оливне заріччя;
Перли срібні ковтать
йдіть у церкву...
Комусь вигулькнуть
прямо з вод неглибоких паго́ни,
І повіють у берега сорокадвох —
гризоти, гризоти
Я — вже зябра любові...
на шклі мої губи червоні —
вслід світильникам, — щезають в Ім’я Бога
за горизонтом...
Низ шкла — йєс! зеєр гут-і-ком, ком!
Душе, дай Зорю з серця
напитися і не балакать...
Світ негоден став піском, віє піском,
Спрагнув Бог — Бог Любові! Що ж?
Кров’ю лляти!
Й негоден: не вмер, не став світу простим.
Не в уяві, й не месник:
Або світ — або Дух Святий.
Щоб уявою в очі людськії не ме́сти.
19.11.2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782958
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.03.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович