Михайло був років на 10 -11 старший від нас із братом. Як на наш
погляд і красень, і умійко, і веселун, і працелюб, і дуже цікавий
оповідач, нам завжди було з ним цікаво і весело. І не дивно, що він
підкоряв усіх дівчат, та й сам до них липнув, як мухи до меду.
Пам’ятаю, що я ще була школяркою, як він вперше одружився, вірніше
пристав у прийми до однієї вдови, у якої був син років на 3 – 4
молодший за Михайла. Коли він одного разу завітав із хлопцем до нас на
гостину, я була ошелешена, бо ж вони мали вигляд братів, а Михайло все
ж називав його сином. Бабуся Дуся дуже сварила Мишка,(так вона його
називала), та з того, як кажуть, як з гусака вода. Працював Михайло у
колгоспі землеміром, так як після школи закінчив якісь землемірні
курси, та не цурався ніякої іншої роботи, куди б його не направили,
він справлявся на відмінно. Одного разу його послали у яихось справах
до села Павлиші, здається Олександрійського району. Там він теж
виконував якісь землемірні роботи, його відрядження затяглася днів на
10, та він уже звідти приїхав не один, а з дуже молодою, і такою ж
гарною як і він сам дівчиною Марійкою. Бабуся Дуся радо прийняла нову
невісточку, бо ж надіялась, що з такою лагідною і щирою дружиною
Михайло житиме в любові і радості. Марійка пішла працювати в колгосп,
та й до домашніх робіт ставилася з повагою і все у неї виходило, вона
все уміла, тому бабуся Дуся називала її лагідно донечкою і
ластівочкою. І коли за нею приїхали її брати, бабуся поклялася їм, що
ніколи і нікому не дасть образити невісточку. То ті й поїхали
заспокоєні. Так пройшло кілька місяців, доки знову Михайла не послали
в відрядження в інше село і він знову привіз нову пасію. Як не лаяла
його бабуся Дуся, він все ж відправив Марійку назад у Павлиші. Уже
пізніше ми довідались, що Марійка народила дівчинку, та вже з іншим
чоловіком, з яким дружила до зустрічі з Михайлом, і він пробачив їй
зраду у прийняв її дитя, як своє…
Так бувало ще не раз. Одного разу
він привіз дуже гарну і випещену грузиночку,не знати де і як він її зустрів.
А вона відмовилась працювати в колгоспі, і їй якось вдалося влаштуватися продавцем до універмагу.
На той час у сільському клубі працювали гуртки художньої
самодіяльності. І там теж не обходилося ніяке дійство без Мишка, бо ж
він і співав, і танцював, і приймав участь у виконанні ролей у
виставах, і все в нього виходило. І якось, беречи участь у районному
огляді художньої самодіяльності, він зустрів там Віру з села
Вершинокам’янка, яка теж там виступала. Звісно він не сказав Вірі, ні
про свої попередні "походеньки”, ні про грузинську наречену, та щоб
не зчиняти скандалу, привіз Віру до сестри Соні у Долинську, залишив
її там і за один день не лише встиг повернутися додому, а й відправити
грузиночку у Грузію, та вже й не суперечила, бо і побачила, і відчула,
що щастя їй тут не діждатися. З Вірою Михайло зареєстрував шлюб, та й
поїхали вони на Донбас,саме в той час набирали туди для роботи людей і з сіл. Там їх забезпечили житлом і вони довгенький час працювали на шахті.
А потім все ж повернулися, та вже не вдвох, а з двома чудовими
хлопчиками Андрійком і Павликом. Як же раділа бабуся Дуся, побачивши,
що Михайло став справжнім турботливим батьком. Жили добре, придбали
хату. Так було доти, доки Михайло не повернувся до своїх давніх
звичок. Почалися зради, бійки. Віра захворіла, та так, що опинилася у
псих лікарні. Після лікування повернулася до Вершинокам’янки, подала
на розлучення. Дуже хотіла забрати синочків, та через її діагноз їй
це не вдалося. Отож хлопчики залишилися з батьком, та все більше з
бабусею, оскільки Михайло знову приводив то одну, то другу пасію, та
ніхто з них довго не затримувався. Одного разу привіз оту довготелесу
Люсю, яка так налякала мене того вечора, коли мені довелося передчасно
народити свого первістка, про що я писала в історії: " А за вікном чорт".
Андрійко і Павлик на відмінно закінчили восьмирічку, а потім технікуми,
Андрійко десь і нині живе на Кіровоградщині, а Павлик десь на Півночі,
обидва вони уже дідусі.
Віра,не дивлячись на важкий діагноз, ще раз вийшла заміж, народила донечку,
на жаль про її дальшу долю я нічого не знаю.
А Михайла вже давно нема. Якось уже після Люсі була в нього Зоя, з
якою він пересилився до Кіророграда,(нині Кропивницький), та коли
повернувся з тюрми її чоловік, зіткнувся з Михайлом, то так побилися,
що Михайло й помер… Отож, як кажуть: скільки вірьовочці не витися,
буде і її кінець. Так прийшов кінець і Михайловим витрибенькам, і йому
самому… Та й смерть не шле гінця від свого імені… А ще кажуть:
невихованість – виліковна хвороба, а дурість – безнадійна...
І день іде,і ніч іде,
І,голову схопивши в руки,
Дивуєшся,чому не йде
Апостол правди і науки-...
Тарас Шевченко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781609
Рубрика: Присвячення
дата надходження 11.03.2018
автор: геометрія