ДВОЮРІДНІ, МЕНІ РІДНІ… Частина 1: СОНЯ (проза)

         Сьогодні  я  хочу  порушити  тему  родинних  зв’язків.  І  чую,  і  читаю,
і  бачу  з  телеекрану,  та  й  знаю  з  життя,  як  нині  часто  бездушно
втрачаються  такі  зв’язки,  батьки  кидають  своїх  дітей,  не  виплачують
роками  аліментів;  дорослі  діти  забувають  своїх  престарілих,  а  то  й
немічних  батьків,..і  мені  стає  жутко:  куди  ми  пливемо,  точніше
падаєм,  чому  не  бережем  те,  що  маємо?    Тому  й  поринаю  у  спогади.
Якось  раніше  родинні  зв’язки  були  міцнішими.  Принаймні  я  їх  пам’ятаю.
У  моєї  бабусі  Насті  було  5  братів  і  3  сестри.  Я  не  знала  лише  двох,
які  загинули  в  роки    Другої  Світової  війни.  А  усіх  інших,  а  також  їх
дітей  не  лише  знала,  а  й  спілкувалася,  і  дружила  з  їхніми  дітьми,  бо  ж
серед  них  були  і  мого  віку,  і  навіть  молодші,  ті  які  народилися  після
війни.  Щоправда  були  й  такі,  що  жили  не  в  моєму  селі,  але  і  ми  до  них,
а  вони  до  нас  час  від  часу  приїжджали  в  гості,  а  ще  листувалися.  У
мене  є  що  розповісти  про  долі  багатьох  із  них.  Та  я  сьогодні  хочу
продовжити  розповідь  про  дітей  двоюрідної  бабусі  Дусі,  про  яку  недавно
писала  у  історії:  "33  рік  -  не  забуть  повік".                                                                                                    Найменшу  доньку  Марусю  вона  віднайти  не  змогла  і  все  своє
життя  картала  себе  за  той  вчинок,  коли  відправила  своїх  діточок  на
залізничну  станцію,  думаючи,  що  так  врятує  їх  від  неминучої  смерті.  А
ті  троє,  яких  вдалося  повернути  і  врятувати  були  дуже  цікаві
особистості,  тому  подальші  мої  спогади  про  них.
                                         С  О  Н  Я
Соня  була  найстарша,  лише  на  5  чи  6  років  молодша  від  моєї  мами  Полі.
До  страшних  років  голодомору  вона  встигла  закінчити  лише  6  класів,  та
на  цьому  й  закінчилось  її  навчання.  Та  Соня  перейняла,  та  й  навчилася
у  своєї  мами  готувати  смачні  страви,  тому  працювала  в  колгоспній
їдальні.  Там  дівчину  запримітили,  та  й  направили  на  якісь  куховарські
курси,  закінчивши  які  дівчина  дістала  направлення  у  Долинську,    де
вона  й  працювала  у  залізничній    їдальні.  Там  її  запримітив  залізничник
Костя.  Перед  самою  війною  вони  одружилися.  Жили  у  виданій  їм    кімнаті.
Жили  дружно  у  любові  і  злагоді…Усе  складалося  добре,  допоки  не
почалася  війна.  Костю  відразу  ж  призвали  до  війська,  та  й  постелились
йому  важкі  воєнні  дороги.  Соня,  як  і  всі  тоді  люди,  бідувала,  жила  у
свекрів  так  як  з  кімнати  її  виселили  фашисти.  Жили  з  того,  що  припасли
зі  своїх  городів,  доводилось  тишком-нишком  і  підторговувати.  Соня  і
пиріжки  пекла,  і  пряники,  і  торти,  виносила  до  потягів,  коли  вдавалося
щось  вторгувати,  а  коли  й  ні,  бо  німчура  і  поліцаї  бувало  заберуть  усе
і  нічого  не  заплатять,  та  ще  й  насміються.  Коли  фронт  пересунусвя  на
захід,  люди  відчули  наближення  визволення,  Соні  хтось  передав  листа
від  Кості.  Так  Соня  дізналася,  що  він  був  поранений  і  лікується  у
якомусь  лазареті  у  Криму.  Соня  зібрала  сякі-такі  наїдки  та  якусь
одежу,  та  й  вирушила  у  далеку  і  дуже  небезпечну  подорож.  Їхати
довелось  по-  різному  :  і  попутками,  і  залізницею,  і  навіть  кінним
транспортом.  Та  якось  уже  на  кримській  землі  попала  під  бомбардування
і  дістала  важке  поранення  у  голову.  Волею  долі  попала  у  той  же
лазарет,  де  лікувався  від  поранення  Костя.  Там  вони  й  зустрілися.
Після  операції  Соня  лишилася  без  одного  ока,  дуже  важко  це  переживала,
бо  ж  боялася,  що  стане  неповноцінною  і  можливо  й  нікому  не  потрібною,
в  тому  числі  й  Кості.  Та  Костя  виявився  порядним  і  чутливим  чоловіком.
Додому  вони  повернулися  разом,  працювали  на  залізниці,  Соні  вставили,
як  тоді  казали,  скляне  око.  Звичайно  нелегко  було  змиритися  з  втратою
ока,  та  вони  дякували  долі  і  Богові,  що  лишились  живі.  Спочатку  жили  в
тій  же  кімнаті,  та  з  часом,  коли  вже  мали  двох  синочків,  збудували
свою  хатину  і  вже  туди  лелека  подарував  їм  донечку.  Жили  дружно,  дітки
підростали,  ніщо  не  віщувало  їм  біди.  Та  біда,  як  вода,  приходить
тоді,  коли  її  не  ждеш  і  не  відаєш.  Якось  одночасно  обидва  синочки
повідомили  про  одруження.  Довелося  справляти  весілля,  будувати    житло
молодим,  та  вони  не  скаржились,  працювали  дружною  сім’єю.    Донечка  на
той  час  уже  навчалася  у  технікумі,  жила  на  квартирі.  На  весілля  до
братів  приїхала  з  нареченим.  Після  весілля  теж  повідала  батькам  про
намір  одружитися…  Та  Костя  попрохав    підождати  з  весіллям  хоча  б  з  пів
року,  бо  ж  і  так  витрати  дали  про  себе  знати.  Поїхала  трохи  ображена,
та  вже  через  тиждень  прийшла  телеграма,  що  Алла  з  подругою,  з  якою
разом  і  навчалися,  і  жили  на  квартирі,  загинули.    Холодного    вечора
натопили  грубу,  поснули,  та  вже  й  не  проснулися,  учаділи…  Вугілля
виявилось  неякісним,  груба  не  підготовлена  до  опалення,  що  й  призвело
до  такого  лиха.  Як  же  картали  себе  Костя  і  Соня,  що  відговорили
донечку  від  весілля.  Наречений  теж  не  знаходив  собі  місця,  ніяк  не  міг
утямити,  як  таке  сталося,  ходив  чорніше  чорної  землі,  на  кожні  вихідні
приїжджав  до  могилки  коханої  і  завжди  там  бачив  Костю,  який  і  з
роботи,  і  у  вихідні  був  там.  Та  минулого  ж  не  повернеш,  так  і  жили  з
болями  і  в  душах,  і  в  серцях…
     Коли  я  з  сім’єю  переїхала  до    Долинської,  то  відразу  ж  відчула  таку
теплоту  і  доброзичливість    тітоньки  Соні  і  дядечка  Кості,  на  яку  й  не
розраховувала.  Хлопчики  мої  на  той  час  були  уже  школярики,  а  донечка
ходила  в  дитсадок.  Та  місць  там  не  виявилось,  ось  тут  і  виручали  мене
мої  любі  родичі…  Та  й  не  тільки  тоді,  а  й  пізніше,  коли  довелось  двічі
робити  проводи  до  армії,  а  потім  тричі    проводити  весілля,..а  потім  ще
й  проводжати  в  останню  путь  свого  синочка.  І  якби  не  їх  підтримка  і
турботи,  я  не  знаю  як  би  ми  все  це  витримали.  Тому  коли  я  тепер  іду,
чи  їду  з  сином  на  цвинтар,  обов’язково  навідуємось  і  до  могилок
тітоньки  Соні,  дядечка  Кості,  їхньої  донечки,а  тепер  ще  й  одного  їх
синочка,  тітоньки  Лени,  бабусі  Дусі,..  Усі  вони  спочивають  недалеко
одне  від  одного…  Царство  їм  небесне  і  вічний  спочинок…
   Отож  багатьох  з  них  уже  немає,  та  є  ще  один  син,  є  внуки
і  правнуки,  які  наслідують  доброту  і  порядність  своїх  батьків  і  дідів
та  бабусь,  та  й  працюють  на  залізниці.
       І  місяць  зорями  сіяв,
       І  соловейко  на  калині,
       То  затихав,  то  щебетав...
               (  Тарас  Шевченко)
         Ж  И  Т  Т  Я          П  Р  О  Д  О  В  Ж  У  Є  Т  Ь  С  Я  !..
                         

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780649
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.03.2018
автор: геометрія