Чим далі, чим далі тим неоднозначніше,
Неоднозначніше все це стає.
Було б, далебі, непогано обачніше
Слово пекуче пускати своє.
Воно гарячіше за чашу зі сплавом
І опіком сірим у серці росте.
Чим далі, чим далі берешся за справу,
Тим більше це діло тобі непросте.
А хтось не простить – ноша зайва для тебе.
Любов і прощення – рясна благодать.
Та є в нас така непотрібна потреба –
Бува, мимохіть нехороше казать.
У світі ж немає то майже нічого,
Про що можна твердити: «Це тільки так!»
Ми судимо-судимо знову і знову,
А потім все змінює крихітний знак.
І сипляться попелом ситі ситеми
Зникає адже з них живильний нектар.
А люди розгублені кажуть: «А де ми?»
Теорій фонтан – бутафорний кошмар.
А де ж ті покривджені, зопалу суджені
В’язні сумління та жертви систем?
Навіщо в землі десь вони всі остуджені?
Нині жили би собі без проблем.
01.03.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779721
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.03.2018
автор: DIaMONd88