Чому ти є, такий самотній,
Серед семи мільярдів нас, людей?
Весняний осміх хоч привітний,
Сумний аквамарин тече з очей.
Немов та скеля над туманом,
Завмерла, захолола без життя.
Неподільний своїм таланом,
І все то те - для тебе марнота.
Як сивий дуб в досвітнім ранку
Пускаєш лиш голубку до гнізда.
Змахне туман, немов фіранку
У душечку, що піснею рида.
Чому я чую пісню ту?
Чому дощем у душу кожна крапля?
А я ж до тебе не прийду,
Не прихилю на груди білу сивину,
Бо я, як ти - прадавняя тополя,
Врослася глибоко корінням у межу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779054
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.02.2018
автор: олена гай