Поїзд рушив без лязгу заліза,
Ніби біль не хотів спричинити.
На полицю закину валізу,
Ще би сльози з очей зупинити.
Тож залізу також на полицю,
Повернуся обличчям до стінки
Від усіх збережу таємницю,
Приховаю пекучі сльозинки.
Якщо будуть здригатися плечі,
Стук коліс їх у такт захитає.
Незабаром наступить вже вечір,
Мій союзник, він все заховає.
Мій біль залишився зі мною
І зійде на кінцевій зупинці.
Нас життя розлучило з тобою
І розвело в боки поодинці.
Нас кохання неждано з’єднало,
Душі аж обпекло, обпалило,
Але де воно досі блукало,
Що тепер лиш на мить осінило.
Осінило , як сонце з-за хмари,
На мить, щоби знов заховатись.
Цього мало щоб стати до пари
І багато, щоб так закохатись!
04.01.2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777162
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.02.2018
автор: Мирослав Вересюк