"Викинь усе, що нагадувало б мені про неї! Все в смітник! Або віддай бідним! Я хочу бути щаслива... І я буду щаслива." Габріела закурила цигарку і пустила дим в обличчя жінці, яка декілька років доглядала її хвору на онкологію доньку.
Валя стояла з опущеною головою, ковтала сльози і шепотіла: "Так не можна... так не можна. Це ж не по-людськи..."
"Ти будеш робити те, що я тобі скажу! Забери з моїх очей її речі," - тупнула ногою Габріела. Й показала своєю випещеною рукою у золотих браслетах на двері.
Прийде час і совість пектиме тебе вогнем пекельним. І ти, яка народила, але так і не стала матір"ю, будеш шукати, хоч щось, що нагадуватиме тобі про доньку, - подумала Валя і швидко зібрала речі померлої дівчинки у невелику сумку. Лише дешевий браслет із гальки, який так любила Мартуся, поклала на поличку, де стояло декілька книг.
... Валя заснула лише під ранок. Приснилася їй Мартуся. Вона мовчала, але її великі зболені хворобою очі, мовби промовляли: ну чому вона не послухала мене, чому не похоронила на старому кладовищі у твоєму місті. Ти ж одна мені рідна. І тільки ти приходила б на мою моглилу. А так... нічого від мене не залишилось... і, навіть, мій прах розвіяла над океаном. Але ти правильно зробила, що залишила їй мій браслет із гальки... Прошу,н е забувай мене. Доки ти мене пам"ятатимеш, то я буду жити.
....Я тебе ніколи не забуду.... Валя прокинулась і вголос ще раз промовила... не забуду і молитимусь за твою світлу душу...
Уже до ранку Валя не заснула. Наче кадри із кінофільму, в пам"яті пройшло коротке життя Мартусі.
Ось вона здорова десятирічна дівчинка. В школі - найкраща учениця. Коли татко з мамою розлучилися, дитина довго плакала. І лише няні Валі могла відкрити таємницю, як тужить за батьком. А мама чужого дядька змушує кликати татом.
І зову кадр... Мартуся вийшла з басейну. Валя стояла із великим рушником, аби закутати в нього дівчинку. На дворі зимно... Худеньке тільце здригалося від вітру. Але Габріела вирвала з рук няні полотенце і кинула його на холодний бетон.
"Мерзни, мерзни, мала паскудо! Хочеш до тата? То йди! Ось така мокра і йди," - кричала мама своїй доньці. Мала не плакала, стояла, наче скам"яніла. Хтось доповів Габріелі, що донька таємно зустрічалася з батьком.
Ще один кадр... Мартуся вже хвора. Почала танути на очах. Лікарі розвели руками: онкологія. Остання стадія. Пухлина неоперабельна.
Ніхто дівчинці про це не говорив, але вона все зрозуміла. Уже, коли їй було зовсім кепсько, взяла Валю за руку і сказала: "Попроси маму, аби похоронила мене в твоєму місті. Бо тільки ти приходитимеш на мою могилу. " Валя ковтала сльози, тримала худеньку і зимну ручку у своїх теплих долонях, говорила про те, що дівчинка одужає, сама в це вірила... Але до вечора Мартуся померла.
Габріела нічого не хотіла слухати про останню волю своєї доньки. Розвіяла її прах над океаном. А на другий день звільнила Валю, аби ніщо й ніхто не нагадував їй про хвору дитину.
"Викинь усе, що нагадувало б мені про неї! Все в смітник! Або віддай бідним! Я хочу бути щаслива... І я буду щаслива." Габріела закурила цигарку і пустила дим в обличчя жінці, яка декілька років доглядала її хвору на онкологію доньку.
... Пройшло декілька років.
Вчора Валя зустріла Габріелу на вулиці. Спочатку й не впізнала. Якась стара, із глибокими зморшками жінка, підійшла до неї.
"Не впізнаєш? - запитала. Зрештою, я сама себе давно уже не впізнаю. Нічого не залишилося, хіба ось цей браслет із гальки, який є найдорожчим скарбом мого життя. О, якби можна було щось змінити, якби..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775058
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2018
автор: ОксМаксКорабель