У вересні цього року минули п’яті роковини як мій дідусь залишив цей світ. Про таких як він кажуть, що це була Людина з Великої букви. Чомусь саме зараз гостро відчувається необхідність почути його мудре слово, тому й ворушить пам’ять спогади в голові.
…Скільки себе пам’ятаю, дідусь завжди був усміхненим, веселим. Його безгранична доброта відображалась на обличчі. Коли його щось тривожило чи боліло, старався не показувати виду, щоб не хвилювати рідних, бо їхнє благополуччя і спокій були понад усе.
Дідусь народився у передвоєнний 1940 рік. Дитинство і юність минули в напівголодному існуванні, бо після війни 1941-1945 р.р. кругом панували розруха і голод. Батько й старший брат в різні роки загинули на війні, сім’я залишилась без годувальників, тому дідусеві довелося рано подорослішати і піти працювати, щоб допомагати мамі, здоров’я якої значно погіршилось після звістки про загибель чоловіка і сина та смерті єдиної доньки ще у дитячому віці.
У школі дідусь тягнувся до знань. Учителі часто хвалили здібного учня. Дідусь дуже любив читати. Причому, читав не які-небудь книжки, а українську й зарубіжну класику, обожнював історичні романи, постійно читав газети, щоб бути в курсі подій, які стаються в світі. Пригадую, навіть в останні роки свого життя дідусь не розлучався з книжкою. Наc із сестрою дідусь змалечку привчав до читання, неодноразово розповідав про роль книги в нашому житті й наголошував, як важливо для кожного бути освідченим. Коли я приходила зі школи й хвалилася відмінними оцінками, дідусь у відповідь говорив: «Ти, звичайно, молодець. Але хороші оцінки - не головне. Набагато важливіші ті знання, які закарбувалися у твоїй пам’яті, а не оцінка, що стоїть у щоденнику. Головне – щоб ти для себе чітко знала і розуміла основну суть речей, щоб уміла черпати знання в повсякденних дрібницях, а не лише з книг, щоб була доброю і милосердною до людей. Твій головний учитель – Життя. Прийде час й воно поставить свою оцінку і тоді ти все зрозумієш…». Чесно кажучи, тоді я мало що зрозуміла з цих слів дідуся. Навпаки, - було трохи образливо, що він як слід не похвалив мене за гарну оцінку, а почав розповідати щось своє. Минули роки. Подорослішавши, я не раз згадую слова дідуся й дивуюся його мудрості. Він передбачив усе, - від малоефективності і корупційності сучасної системи освіти до простих життєвих істин.
Окрім читання книг, дідусь любив постійно знаходитись в русі. Навіть перебуваючи на пенсії ніколи не відлежував боки, а весь час був заклопотаний роботою. Дідусь посадив гарний сад. Часто любив повторювати, що сад цей залишиться нам на згадку, коли його не стане…
Дідусь завжди знаходив час на нас - своїх онуків. Коли б він не прийшов, - вдень чи пізно ввечері, ми одразу горнулися до нього, просили розповісти якусь історію чи казку (а знав він їх чимало!). Мама злегка покрикувала на нас, щоб залишили дідуся в спокої, бо ж він дуже натомився за день, а дідусь лише відмахувався. Мовляв, як побачив онучок, то всю втому як рукою зняло.
Душа у дідуся була безкрая. Де й поміщалось у ній стільки тепла, доброти і любові. З бабусею душа в душу прожили більше чотирьох десятків літ. Причому, дідусь завжди турбувався за дружину, не цурався жіночої роботи, радо допомагав у всьому, коли бачив, що бабуся щось не встигає. Дідусь і бабуся завжди дивилися один одному в очі з такою любов’ю, що важко було повірити, що вони прожили в парі вже не один десяток літ. Бабуся й досі не може повірити, що дідуся вже немає. Нам усім його дуже не вистачає. На жаль, таких людей як був мій дідусь, нині – одиниці. У моєму серці завжди будуть жити його невмирущі мудрі слова й настанови.
13.09.2017
Руслана Ставнічук (с)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775032
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2018
автор: Руслана Ставнічук-Остаховська