Давно я уже не раділа,
Не сміялася щиро від щастя,
В небо подумки не летіла.
Буденність взяла, як причастя.
Вітер попіл надій ворушить,
Про що мріялось - так не сталося.
Лише біль, що нестерпно душить
Їдкий дим всередину вкрався.
А чи думалось, чи гадалося
Були пагінцями ще віти,
А вже доля тоді насміхалася
І не клала плоди на квіти.
Злий буран підриває коріння
У саду дерева хитаються,
Розтрушують щастя насіння,
Обшарпані віти лишаються.
Накладаю пов’язку на рани,
Дмухаю щоб не кровоточили,
Сльозами змочую шрами:
-На роду мені це напророчено?
Я у розпачі: - Що робити?
Плодоносні дерева саду
Не цінують життя свого квітів
Несе вітер…Й немає розради.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774235
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 30.01.2018
автор: Олеся Лісова