Не думай, моє сонце, що я колись піду,
я буду із тобою, якщо й не біля тебе!
Душі твоїй нестиму я радісно весну,
таку, яку ти захочеш, таку, як тобі треба.
Піти від тебе страшно.
Куди мені іти?
І так мені є прикро на мить тебе лишати,
без тебе я нещасний, я зроблюся слабким,
ти ж моя є дружина,
а інколи, мов мати.
Жахливий в серці холод, коли ти десь сама:
чи ти бува не змерзла?
Чи ти, бодай, поїла?
Чи твоє ніжне серце не дзьобає журба?
Кохання, що із нами, воно таке, мов мрія?
Ти вибач, час від часу я досі сам не свій,
турбує мене віра у завтрашнє майбутнє,
я знаю, що не можна коритися журбі,
та часто я не можу надати тобі світла,
що ласкою, аж гріє, мов ранішня зоря:
спіймати нереально, тримати неможливо!
Повір мені, кохана, ти радість є моя,
мені аж нереально з тобою пощастило!
Не плач, моя кохана, тим болем не жали,
ті сльози є болючі, вони мені отрута,
ти краще біля мене в обіймах посиди,
і, наче мила киця, тихесенько помуркай.
Дай мить оцю пізнати, заглянути у сад,
що через твої очі всю душу розкриває.
Дай ще раз зрозуміти, що ти тепер моя,
і вкотрий раз сказати, що: "Я тебе кохаю!"
27.12.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768654
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.12.2017
автор: Андрійчук Назарій Володимирович