Була собі крапелька Піпа. Вона не знала дня свого народження. Їй здавалося, що вона жила вічно на одній із хмаринок у голубому небі. Добре їй велося. Вдень маленька літала на сірому хмарчиному килимку над полями, лісами, горами та ріками, над селами й містами країни України, а вночі спала на цьому ж таки килимку, укрившись пухкою білою периною. Коли килимок, на якому жила Піпа, важчав, набирав темно-сірого відтінку, то струшував її зі себе. Піпа летіла вниз і там опинялася в обіймах квітки, травки, листочків дерев. Іноді вона сідала на дах будинку чи лягала на чорну ріллю. Іноді сідала на ніс перехожому, сповзала по кольоровій парасольці на тротуар або з розгону пірнала в якусь мілку чи глибоку водойму. Та на землі їй довго не приходилось жити. Минав якийсь час, і Піпа знову поверталася до свого прадому – в небо.
Взимку, коли прилітав з чужих північних земель Морозенко, крапелька видозмінювалась, вона ставала білою-білою, пухкою-пухкою, легкою-легкою і звалась вже не Піпою, а Зумою. О, як в цей час вона любила танцювати, особливо, вночі, у парі з вітром Вером під мелодію зіркового оркестру, диригентом якого був місяць Златан. Часом Зума нерухомо лежала на полі чи в лузі разом з інших сестрами й братами – відпочивала. Обіднє сонце цілувало її в щічку, розчісувало їй довге біле волосся своїм жовтим блискучим гребінцем-промінцем. Зуму любили дорослі та діти. Маленький хлопчик чи дівчинка підіймали її із землі, клали на свою долоньку, а потім втискали у кульку, з якої складали снігову бабу. Всі тішились, бачачи її.
Якось Зумі випало впасти на лавку, що стояла в міському парку.
- Хе-хе-хе! Нікчемне твоє життя, - сказала їй лава.
- А це ж чого?
- Бо ти ніякої користі не приносиш.
- А що це таке – приносити користь?
- Ну, ось я, наприклад, приношу користь тим, що служу людям. Коли вони стомлюються ходити, то сідають на мене, відпочивають. Мене час від часу ремонтують, малюють. Я завжди гарно виглядаю. У цьому парку я виконую дуже важливу роль. А тебе змітають і з моєї поверхні, і з дороги, і з автівки, бо ти в цьому світі зайва.
- Але я накриваю землю і тим зігріваю її і все, що у ній є, від морозу.
- І це все?
- Ні. Коли прийде весна, я стану рідкою і тоді буду напувати землі полів і лісів. Виростуть, води втягнувши в корінь, рослини різні, на деревах з’являться листочки. А ще я річки роблю повноводними, озера, моря навіть.
- Ти ж така маленька! Як ти все це можеш робити?
- Так, я мала. Але у мене є безліч сестер і братиків. Разом ми можемо багато чого!
Скривилася лавка. Зморщила чоло. А тоді, трішки поміркувавши, мовила:
- Мабуть, я образила тебе даремно. Ти потрібна землі, людині. Та й мені потрібна, якщо чесно, приємно освіжаєш, гарно миєш моє тіло. І хоч ти в сотні чи навіть у тисячі разів менша від мене, але спільно зі своїми братами та сестрами таки можеш чинити і чиниш дуже корисні справи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.12.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)