Вересневого сонця тонкі пелюстки,
Наче мачухи злої гостинці.
Під цим жадним теплом свої гріє кістки
Престарезна бабуся в хустинці.
А за нею хатина у землю вросла
Обіпершись на стовбур горіха
І з-під лоба дивилась віконцями скла
На свою розкуйовджену стріху.
І даремно гадати - відгадки нема
У загадці такій невеселій-
Хто ж старіший із них господарка сама,
Чи її незавидна оселя?
Вік бабусі в колгоспах згноїв комуніст,
А за те, за всі злигодні-муки
Має пенсію куцу, як заячий хвіст,
Та до смерті натомлені руки.
Діти десь розбрелися в шалених містах,
В лабіринтах будинків і вулиць.
... Не питає бабуся в "поштарки" листа -
Всі давно вже про неї забули...
Не бабуся то зовсім - то старість лиха,
Не бабуся - самотність і відчай.
І жорстока безвихідь в душі не стиха,
Зазирає нахабно у вічі.
...Вимирає село. І літа, як вода.
І сидять непорушно у парі
У сорочці розхристаній Осінь руда,
І самотня, безпомічна Старість...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767722
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2017
автор: Валентин Довбиш