Я в бій іду, де скрежет сталі,
Де куль дощі їдять сліди,
В твоїх очей безмежні далі
Порину. Може, й назавжди.
Впаду, обнявши автомата,
Спрямую погляд до зірок,
Залишусь в вічності солдатом,
Бузсмертним стану, як пророк.
А москалі, шалено й люто,
Повзтимуть вперто крізь дими,
Та їм ніколи не збагнути,
Чому такі безсмертні ми.
Бо ляжем ми в свинцевій зливі,
За матерів, за рідний край,
За очі дівчини журливі
І за прийдешній, світлий рай.
Не треба слів. І сліз не треба,
І хай як серце не кричить,
Ні, я не вмру край цього неба,
Я лиш приляжу відпочить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767216
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.12.2017
автор: Валентин Довбиш