Я трохи поблукаю. Можна?
Хіба у всьому завжди має бути сенс?
Такі знайомі ці кав’ярні.
Такі вже новорічні, гарні …
Життя прості й яскраві водночас картинки.
Дивуються, що я проходжу без зупинки.
І знову дощ. Втікають всі чомусь?
Йому так неприємно. Скоро зима. Він попрощатись, в гості.
Поговорити. У житті дощу буває і такий момент.
В цієї осені не він вже диригент.
Вже осінь. Ці каштани. Вони в цю пору невеселі.
До них прийшов пограти на роялі дощ.
У них свої прямі і паралелі.
І сум свій теж. Зимовий. Хоч-не-хоч.
Каже: зіграю вам Шопена …
Вам сумно.
Жоден вже не крутиться листок.
Листку ж потрібна хоч маленька сцена.
Я вам поможу. Я її зроблю.
Я вам підкину у повітря сотні цих листків.
Пробачте несміливість цю мою.
Ну ось. Ви задоволені. Ще зроблю кілька я кидків …
Я вам ще трішки сонця принесу.
Ліхтарик у кишені є у мене.
Його я включу і вам радо посвічу́.
Вже вечір. Темно стало вже на сцені …
Ну досить драми! Хтось сміється тут.
"Пробачте, я хвилини дві спостерігала.
На ваш концерт дивилася й мовчала.
Спочатку було сумно. Так. А потім я сміялась,
Бо я тут поруч з вами теж в думках диригувала."
Коли осінній дощ – чудовий диригент,
По парку розкидав осінній реманент …
Двоє дорослих наче діти,
Дивилися щасливі в світлі ліхтаря концерт …
……
"Ходіть зі мною. Я з радістю для вас пограю.
У мене є фортепіано.
Я пропоную вам таку близьку для вас шопеніану,
І торт по-львівськи з кавою теж маю … "
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766341
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2017
автор: Дружня рука