КРАСУНЯ І СЕЛЮК
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Тільки що, завершився перший вступний екзамен і вхідна зала педагогічного інституту миттю заповнюється метушливою юрбою юнаків та дівчат, спраглих вирватися назовні, на свіже повітря. Але там, як на гріх, саме пішов дощ, сліпий дощ – це коли під яскравими променями сонця, небо розверзнується і сипле на землю, щедрий, дрібний, літній, теплий дощ. На небі, враз, з’являється яскрава веселка, що світиться й виблискує усіма видимими й невидимими барвами, наче невідомий художник вибризнув на нього усю гаму своєї багатої палітри. Осторонь, хвилюючись, зібрались купкою й дорослі, в очікуванні майбутніх студентів. Я раптом починаю задихатися, і пробиваючи собі шлях до дверей, нарешті вириваюсь надвір, байдуже, що там дощить. Інтуїтивно, піднявши вгору обличчя, вдихаю на повні груди п’янке, збагачене озоном, повітря. Парасолі, як на зло, немає і я біжу, не оглядаючись, «поміж дощ» у напрямку до автобусної зупинки.
У мене, коротка, спортивна стрижка, старанно поголене обличчя, і відсутній запах нікотину або ж спиртного. Принципово не вживаю. Шкільні дівчата, за спиною, називають мене «красунчиком», очевидно тому, що я вдався вродою у маму, у молодості - справжню красуню. Я одягнений у двобортний костюм, темно-синього кольору, пошитий на замовлення у сільській майстерні, новеньку, білу сорочку і світло-синю краватку, обутий у чорні, начищені до блиску, туфлі. Приємний аромат парфумів доповнює мій скромний туалет.
Як виявляється, я не один, любитель свіжого повітря і гарної пробіжки. Мчуся під аркою, повертаю направо і продовжую біг не зупиняючись. Дрібні, теплі краплі дощу рясно вкривають обличчя й скроні. Не витираюсь. Навіщо? Так приємно «прийняти душ» на свіжому повітрі, після 4-х годин напруженого писання твору у величезній, вщерть заповненій молоддю, задушливій, спортивній залі.
Мені, сільському хлопчині, зі Львівщини, тут, у метушливому Івано - Франківську тісно, а куди не піду – завжди бракує чистого, свіжого повітря. У моїх рідних Поморянах, з цим ніколи проблем не було. Чи то з батьком до лісу, за грибами зібрались, чи зранку на пробіжку у поле налаштувався, або на спортивному майданчику у футбол, волейбол або баскетбол ганяємо. А тут - суцільний «бджолиний рій» міцно закований у скло та бетон, неймовірний шум, гам, їдкий дим та неприємний запах від каналізації, токсичні викиди від приватного та громадського транспорту, заводів, та численних підприємств. Просто жах! Як тут можна повноцінно жити, народжувати й виховувати здорових дітей? Не уявляю.
Повертаю погляд ліворуч, і бачу, що паралельно зі мною, з іншої сторони вулиці, не дивлячись у мою сторону, але й не відстаючи, тротуаром біжить юна дівчина. Дощ не припиняється, а ми не зупиняємось. Моя напарниця теж без парасолі. Не біда. Це людям похилого віку дощ, можливо, шкодить. А нам, молодим, то тільки на добро, швидше виростаємо. Хоча, куди тут ще рости, при моєму рості у 1м.84 см.?
Аж ось і жадана зупинка. Автобус, якраз, відправляється. Перебігаємо поспіхом дорогу і саме вчасно заскакуємо, майже на ходу, у рейсовий автобус.
Довге, темно-каштанове волосся рівними хвилями вільно спадає, позаду, на юні, тендітні плечі, а, спереду, ледь прикриває тугі, груди-персики, що впевнено випинаються з під сніжно-білої сорочки, наполовину застебнутої на блискучі ґудзики. Білі, котонові, джинси туго облягають стрункі, витончені, дівочі ніжки, обуті в модельні босоніжки на високих підборах. Край сорочки заледве прикриває плаский, натренований, загорілий живіт. А вона, очевидно, спортсменка. Молодчина! То й не дивно. Не відставала від мене, ні на крок. У школі, в останні роки, у мене суперників по бігу, годі було шукати.
Я все намагаюсь, й ніяк не можу, хоч на хвильку, заглянути в обличчя юної ровесниці, котра, ніби навмисно, відвертає погляд, ховаючись у пасмах густого волосся. Соромиться. Явна прикмета скромності.
В салоні не густо, хоча ми, якимось дивом, опинилися біля водія. Дещо позаду, невпевнено тримаючись на ногах, стоїть чоловік середнього віку, напідпитку.
- Ей, чого ви? Не пхайтесь! Поводьте себе чемно у громадському транспорті! – голосно розмовляє він сам з собою.
Після наступного повороту чолов’яга робить спробу підійти ближче до красуні, котра стоїть поруч зі мною. Я, інтуїтивно, по-лицарському, стаю йому на заваді, захищаючи свою, випадкову, супутницю від потенційного хама.
- Пардон! Усе зрозумів. Я краще присяду, а то ще дістану по шиї від цього молодика.- він ураз заспокоюється і під моїм пильним поглядом направляється у кінець салону, де саме є вільне місце. Я повертаю голову й нарешті зустрічаюся з вдячним поглядом юнки. Ми, мовчки, з цікавістю, розглядаємо одне одного хвилину-дві, а потім різко відвертаємось у різні сторони. Господи, яка ж вона красуня! Темно-сині очі з хитринкою, швидкий погляд, надмірно довгі вії, густі, чорні брови, й обличчя, що ніби щойно зійшло з полотна знаменитого художника. І осяйна, відкрита усмішка. Наші тіла залишаються прикуті одне до одного. Якесь неймовірно звабливе збудження охоплює усе моє єство і я не маю сили йому опиратись. Так ми проїздимо ще декілька зупинок, які мені видаються вічністю. Красуня прихиляється до мене усім тілом. Мене ж ніби заціпило. Й слова з себе видавити не можу. Просто насолоджуюся хвилиною казкового блаженства. Аж ось і зупинка. Я ввічливо пропускаю уперед свою супутницю і напруживши плечі стримую чолов’ягу, котрий робить другу спробу зблизитись з красунею. Повертаю голову назад і мовчки, спокійно дивлюся йому прямо у вічі. Не знаю, що він там побачив, але його, наче якась, невідома сила, враз, відштовхує назад.
- Та, я, нічого поганого не планував. Ну, хотів познайомитись. Але якщо ви разом, то я не проти. Вибачай, друже! – він остаточно вгамувався і вирішив вийти через інші двері.
Я вискочив навздогін моїй супутниці, але було надто пізно - за красунею й слід простив. Як я не старався, так і не зміг здогадатись, куди ж вона поділася. До речі, ми так і не познайомились. Я б нас назвав – красуня і селюк.
Насправді, я не шкодую. У мене, на той час, була своя дівчина, у неї, очевидно, теж були стосунки з якимось молодиком. А ця, не розкрита таємниця, залишилася тільки між нами, юними, на усе життя, приємним щемом, час від часу, нагадуючи про випадкову зустріч у «сліпий дощ».
27.11.2017. 03:33 – 06:23 Івано-Франківськ.
Це коротке оповідання написане на основі реальної, романтичної пригоди, яка мала місце у липні далекого 1972 року. Для кращого сприйняття тексту я дещо ретушував описи, так би мовити, придав їм сучасного звучання, хоча, разом з тим, деякі деталі, навмисне, залишив, щоб мешканці міста, мого віку, змогли згадати прекрасні роки своєї молодості .
Відверто кажучи, робив декілька спроб описати неймовірну зустріч, яка так і не отримала продовження. Писав, українською, російською та англійською мовами – та все марно, і лиш на цей раз, слава Богу, вдалося, нарешті, викласти на папері те, що так довго носив у серці.
Моя вам порада, коли пишете вірші, музику, романи тощо – робіть це уночі, коли усі «нормальні» люди сплять. Нічна пора, на мій погляд, має свою, особливу магію.
Доповнено 161217 м. Івано-Франківськ 12:20 – 01:45.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766268
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2017
автор: Woody Paul Grey