Осіння пора….Надворі мжичив дощик. В старому покинутому сараї, біля самого поля, в нірці жила миша з мишенятком.
Під дощем не підеш шукати їсти, тож вони разом відпочивали, лежали в ліжку. Ліжко те з соломи і з пташиного пір`я, щоб взимку було тепліше спати.
Мишеня крутилося, то на бік ляже, то носиком впнеться до матусі під шийку, то раптом до подушки,
-Ой матуся, я замерз, чому так прохолодно стало? Що це вже зима скоро прийде?
Вже притихло, неначе задрімало, а потім знову,
-А запасів в нас мало, ти говорила, що треба буде, ще зернят назбирати.
Мама по голівці погладила синочка,
- Не журися, спи мій любий, це ж тільки осінь розпочалася, до зими, ще є час, встигнемо. Ось перестане дощик, знову підемо в поле. Я недавно була біля старої стайні, бачила там в колосках трохи є зерна. Правда далеченько та нічого, ти спи не думай за це. Мишенятко скрутилося клубочком, притулилося до неї, зігрілося і міцно заснуло.
Ранок….. Надворі ледь сіріло, миша вилізла з нірки.
Після дощу було прохолодно й сиро. Світліло небо, хмари відступили на захід. А сонечко дрімало, але перші ясні промені час від часу мерехтіли в небі. От і добре, подумала миша, малий спить, а я збігаю до стайні.
Вона швидко добралася до неї. Не гаяла часу, справно робила дірку під лахміттям, що лежало під самою стінкою. Може тут краще буде пробратися, а то скрізь цегла, поки її прогризу, багато часу пройде. Воно й насправді під лахміттям була величезна дірка. Зраділа миша, от пощастило, хтось напевно тут був. Та то спочатку була велика дірка, а далі, нажаль прийшлося добре попрацювати, щоб залізти в середину стайні. Ох і пристала, піт котився горошинами. Нарешті зробила маленьку дірочку, світло попало в очі. От добре, ще трішки і все. Треба поспішати, бо ж вдома синочок, проснеться буде плакати. Та я швидко, заспокоїла себе миша. Продовжувала працювати.
Тим часом мишенятко проснулося, помітило, що немає мами. Ото десь напевно зараз прийде, вирішив синок і взявся снідати. Після сніданку, повеселішав, наспівував собі під ніс,
Мишенятко маленьке
Каже мама хитреньке
Тож нікого не боюсь
І трішки сам пограюсь!
Шкоди не буду робить
Скоро мама прибіжить!
Мами все не було, почав хвилюватися. Визирнув з нірки, дивився по різні сторони, але матусі не побачив. Де ж могла надовго пропасти? Зажурився, але на місці не сиділося. Вискочив з нірки, аж відразу на очі впав листочок. То вітерець бешкетував, грався з листочками, які опадали з дерев. Він миттю опинився знову в нірці. І де ж це мама? Хоч би ж лиха не сталося! Що ж це далі робити? Себе запитувало мишеня. Неначе вмовляв себе, я ж сміливий і мама так говорила, тож не буду боятися. Це вона напевно до стайні побігла. В яку ж сторону бігти? О, певно знаю, це ж мабуть в сторону села, як не зміг здогадатись.
А там, в стайні, стався обвал. Коли миша приклала останні зусилля пробратися в середину, щось миттєво впало. Їй перекрило дорогу спереду і ззаду, так затиснуло, ледве дихала. А потім втратила свідомість. Вона не відчувала стільки пройшло часу, коли прийшла до тями. Тільки тепер розгледіла, що якась темна споруда неначе взяла її в полон. Скло, не скло, але схоже на нього, Зубами вгризти не змогла, повернутися не змогла…. Розхвилювалася, ой біда, як же мій синочок там один? Але тішилася, що залишилася живаю. Намагалася знайти вихід.
Тим часом мишеня набралося сміливості, якраз підбігло до стайні. Помітило зовсім суху солому, а під нею гору сміття. Уважно обнюхав довкола, таки відчув знайомий запах, пропищав,
- Вона тут!
Швидко шмигнув в солому, почав ритися в смітті, не звертаючи уваги на те, що пилюка попадала в носик.
- Апчхи – апчхи! - пчіхнув малий.
Мама його почула,
- Синку я тут! Я тут!
Мишеня, як почуло голос, стало швидше пробиратися до неї. Раптом побачило якусь, немов скляну споруду,
-Мамо, мамо, зачекай трішки, я зараз!
Він почав ритися в глибину, наче весь заховався в землі. Відразу миша відчула, як під нею почала сипатися земля,
- Ой, молодець синку! Так, так, тільки обережно, щоб нас двох не придавило.
Вона подала лапу сину, він, не поспішаючи, витягнув її.
Щасливі мама і синочок поверталися додому, вони не дуже поспішали, бо в мами трішки боліла задня лапа.
-Ну ось! Нарешті ми вдома! Ти синку молодець! Ти мій герой, адже ти спас мене.
Мишеня тулилося в обійми до мами,
-Ти мене ніколи не залишай! Я не такий вже й маленький! Будемо завжди разом ходити за зернятами….
Мама лежала на ліжку, всміхалася,
-Добре, добре, синку! Перестане лапа боліти почнемо знову робити запаси.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765083
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 10.12.2017
автор: Ніна Незламна