Давай говорити, як завше: вірш-на́-вірш.
Хай трісне на друзки ця тиша німа!
Ми виметем з мізків все зайшле і навіть
все те, що не встигло, чого ще нема.
Хай вірші вростають, мов світлі мурали,
крізь нетрі столичні, в безладдя химер.
Такі, щоб за них без вагання вмирали.
Та, врешті, щоб жоден сміливець не вмер!
Вірш-на́-вірш ми списи й шаблюки сточили б
об рінь войовничих, затятих рядків.
Столичний, столиций, і звісно – стосилий,
наш дух, спалахнувши, уже б не ряхтів.
У вись закіптюжену іскрами сипав.
Розхитував заціпеніння цеглин.
Усе, що душа забажала б, несита, –
вірш-на́-вірш, поволі разом осягли.
Вірш-на́-вірш... Глухе безгоміння прониже
провісницький вигук про те, що всякчас
болим земляками. Віршуєм – про них же.
Гляди – й оживуть ще, хто вкрай не зачах...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764825
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.12.2017
автор: Олександр Обрій