Коли вітер накине на тебе пеле́ну зі снігу
і твій погляд зависне,
як висне захмарена синь -
ти втомився з дороги,
втомився від марного бігу –
ти спинися – на Бога –
спинися. Приста́нь – і спочинь…
Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі,
як панни-Сніжанни,
сніжинки метуть…
А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зморена Путь.
Ти спинися, мій друже, на мить між отими снігами,
між Землею і Небом зависни хоч зором німим -
між крутими земними і білими хмар-берегами
Віз везе Чумаків… Гей ви, коники, нумо за ним!
Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі,
як панни-Сніжанни,
сніжинки метуть…
А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Праведна Путь.
Ген на білій мережці змережана батькова льоля…
Мерехтить, як зоря, його чинна-невинна душа…
І тече-не стече в білий світ нерозтрачена воля,
як тече молоко, коли смокче дитинно лоша.
…І тоді - молоді, щойно вбрані у сніг заметілі
свій танок новорічний
одвічний
святочно почнуть…
А в твоїм надлегкім і прозорім –
наснаженім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зоряна Путь.
[i]Зі збірки [b]"Семивідлуння".[/b] - Львів:Каменяр,2008.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764199
Рубрика: Авторська пісня
дата надходження 05.12.2017
автор: Сіроманка