ЖИТТЯ ПО-СУСІДСЬКИ (проза)

                                                                                                 
         
                                                                                 
                     Оверко  гнівався  і  на  сусіда,  і  на  себе.  Навіть  не  знав,  на  кого  більше,  бо  ж  особисто  умовляв  Миколу  кинути  до  бісової  матері  ті  далекі  нафтопромисли  і  повернутися  в  спорожнілу  батьківську  хату.  А  той  візьми  та  й  послухайся:  зірвався  з  місця,  засидженого  любителями  гарного  заробітку  і  на  початку  літа  вже  тут-як-тут  був.  І  що  головне!  Сам  він,  начебто  задоволений  своїм  рішенням,  а  у  Оверка  –    нерви  ні  к  чорту  стали.
                     Після  обіду  він  лущив  висохлі  стручки  квасолі  та  теребив  боби    в  стару  емальовану  миску,  сидячи  на  низенькому  ослінчику  посеред  обійстя.  Пора  стояла  тепла  –  самий  розгар  бабиного  літа.  Квасолини  стукали  в  металеве  денце  і  замість  того,  щоб  діяти  на  Оверка  заспокійливо,  дратували  чоловіка,  як  і  невидимий  зору  сусід.  Та  йому  й  бачити  Миколу  не  треба:  вже  цілу  годину  той  порушує  тишу  сільської  вулиці  цокотом  пластикового  м’ячика  на  диктовому  тенісному  столі  посеред  городу.  Перейняв,  мабуть,  на  вулиці  котрогось    із  сусідських  підлітків  і  мордує  хлопця  голодом.  Бідолаха  ще  й  портфеля  додому  не  відніс  після  уроків  у  школі.    
                       Щодо  тенісу  Оверко  нічого  проти  не  має.  Але  прикро,  що  Микола  не  з  того  почав  хазяйнувати.  Садиба  ж  гарна,  земля  в  селі  –  найцінніша  у  світі:  розкішний  м’який  чорнозем,  без  всякої    хімії.  Лише  якісний  на  сто  відсотків  перегній    з-під  чистенької  шляхетної  корівки  періодично  збагачував  його  цінність.  Майка  –    і  та  гідний  внесок  зробила  для  збереження  родючості  ґрунту.  Що  там  вже  казати  про  покійних    дядька  та  тітку  Сисоєнків…  Город  та  садочок  у  них,  як  лялечки  доглянуті  були…  А  що  найперше  зробив  Микола,  коли  приїхав  облаштовувати  батьківський  дім?    Цілу  сотку  цінного  чорнозему  засипав  щебнем  та  залив  бетоном  разом  з  постаментом  для  тенісного  стола.  А  щоб  ти  сказився!  Це  Сисоєнки  в  своїх  домовинах  перевернулися  обоє  разом,  напевне.  Оверко  все  так  і  виказав  Миколі,  маючи  смутну  надію  хоч  якось  вплинути  на  совість  сусіда.  Та  яка  там  совість…    
                         -  Для  бур’яну,  –  відповів  на  те  приятель,    –  місця  тут  більше  ніж  треба.    
                         …  От  ледащо!  Навіщо  було  в  село  приїжджати?  
                         Чоловік  кинув  на  біленькі,  мов  перлини  боби  жменю  неполущених  стручків,  піднявся  з  ослінчика  і  вийшов  за  ворота.  Сусіди  поралися  в  городах  та  на  подвір’ях  і  лише  з    Миколиного  двору  розносилося  цокання  тенісного  м’ячика.  Оверко  відкрив  хвіртку  в  сусідське  обійстя,  покрутив  нею  навкруг  осі,  перевіряючи,  чи  змащені  петлі.  Так  скрипіли  ще  кілька  днів  тому,  що  аж  соромно  за  Миколу  стало.    Якби  не  підказав  змастити  солідолом,  то  сам  і  не  додумався  б.
                         -  Бог  в  поміч  вам…  Чия  бере?  –  спитав  гравців.
                         Ті  продовжували  стрибати  з  обох  боків  столу,  не  звертаючи  уваги  на  сусіда.  Лише  після  того,  як  Микола  зробив  завершальний  удар  і  кулька,  стукнувшись  об  стіл,  зіскочила  за  межу  бетонного  майданчика  та  лягла  на  спочинок  у  траву,  підійшов  до  приятеля.  Мовчки  потиснули  один  одному  руки  і  дістали  цигарки.  Хлопчина  зрозумів,  що  матч  закінчився,  поклав  ракетку  та  взяв  у  руку  портфель.
                         Переповнений  гнівом  у  своєму  дворі,  від  цигаркового  диму  Оверко  почав  заспокоюватися.
                         -  А  чого  жінка  не  їде?
                         -  Та  облаштуюся  спочатку,  тоді  й  визву.
                         -  Ну,  з  такими  темпами  вона  там  собі  іншого  хазяїна  знайде…  Вправнішого.
                         Оверко  осікся,  бо  відчув,  що  знову  почав  заводитися.  Микола  промовчав.
                         Гість  усівся  на  колоду  під  воринами.  Це  вже  була  нова  деревина.  Почорнілу  та  струхлявілу  від  різних  сезонних  опадів,  Микола  спалив.  На  її  місце  викотив  з  повітки  хоч  і  стару,  але  суху  та  гладеньку.  Хоч  одне  добре  діло  зробив.  Колода  на  тому  місці  завжди  лежала  і  вони,  ще  хлопчиками,  не  раз  вирішували  на  ній  свої  дитячі  глобальні  проблеми.  Після  довгої  паузи  першим  озвався  господар.
                     -  Пам’ятаєш,  як  твій  дід  посилав  нас  за  махоркою  в  сільмаг,  а  на  здачу  в  п’ять  копійок  ми  купували  собі  за  те  грам  п’ятдесят  м’ятних  пряників?
                     -  Еге  ж…  А  бабуня  через  раз  висипала  ту  махорку  у  відро  з  помиями,  щоб  дід  менше  кашляв.  Махорка  набухала  у  воді,  ледь  не  вилазила  із  відра,  а  бабуні  від  того  смішно  було.  Дід  гнівався,  але  крім  «Ну  що  ж  це  ти  наробила?»  не  смів  нічóго  сказати.
                     -  А  цигарки  любив  з  «Правди»  крутити  –  у  ній  фотографій  менше  було,  ніж  в  інших  газетах.  Ех,  доброю  людиною  твій  дід    був!  Навіть  коли  ми  толочили  в  городі  жито,  «купаючись»  в  ньому,  паска  не  знімав.
                     -  Еге  ж…  Наввимашки  плавали  в  колоссі  придурки  малі…
                     Від  спогадів  у  обох  тілом  почало  розтікатися  тепло  і  на  обличчях  засяяли  блаженні  посмішки.    
                     -  Ти  город  на  зиму  виорай,  пора  вже  бур’яни  виводити…  –  перейшов  Оверко  на  діловий  повчальний  тон.  
                       І,  поглядаючи  на  занедбаний  лан,  додав  з  неприхованою  в  голосі  зловтіхою:
                     -  Ото    вже  земля  від  бога  дісталася!  Лобода  вища  за  тебе  вимахала.
                     Порівнювати  зі  своїм  зростом  Оверко  усвідомлено  не  став,  бо  це  було  б  не  на  його  користь.
                     -  Якщо  не  хочеш  весь  картоплею  засаджувати,  то  засій  половину  люцеркою.  Хтось  скосить  для  худобини,  а  тобі  копійка  буде…  на  тенісні  м’ячики,  –  не  втримався,  щоб  не  дорікнути  сусідові.
                     Микола  на  те  знову  нічого  не  сказав.  Не  маленький,  сам  знає,  що  йому  робити.  Хоча  для  себе  відмітив,  що  Оверко  зазвичай  дає  гарні  поради,  можна  інколи  і  прислухатися.  Все  ж  таки  сусід  все  життя  на  землі  прожив,  більше  тямить  в  сільському  господарстві.    
                     -  Он,  колодязь  зранку  пофарбував  в  зелений  колір…  –  немов  між  іншим,  проте  не  без  гордості  махнув  головою  в  бік  криниці.
                     Оверко  і  не  помітив,  що  цямрини    та  дашок  над  корбою  блищали  свіженькою  фарбою.  Ще  й  пісочком  навкруг  криниці  посипав.
                     -  Та  ти  шо?  То  я  бачу,  ще  не  все  втрачено…  Їй-бо,  з  тебе  толк  буде,  дорогий  ти  мій  друже!  –  відпустив  комплімент  Миколі.  –  Тоді  порайся,  не  буду  заважати.
                     Квасоля  все  ще  чекала  на  Оверка  серед  подвір’я,  дружина  до  неї  діла  не  мала,  займалася  своїми  справами.  Чоловік  знову  всівся  на  ослінчик  та  продовжив  теребити  боби,  разом  з  тим  подумки  розмовляючи  з  собою:
                         -  І  чого  це  ти  прискіпався  до  Миколи  з  отим  тенісом?  Невже  з  ревнощів?  Ото  даєш  Оверку!  Боявся,  щоб  не  зірвався  часом  друг  дитинства  навтьоки  з  батьківської  хати.  А  воно  схоже,  що  дарма  боявся  –  сусід  діє  за  своїм  власним  планом.  І  має  на  те  повне  право.  Хай  собі  грається  на  дозвіллі.  Може  навіть  варто  в  нього  на  городі  турніри  влаштовувати  з  підростаючим  поколінням,  щоб  хлопчакам  різна  дурня  в  голови  не  лізла.  Спорт,  є  спорт.  Від  нього  одна  користь…    
01.12.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763356
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2017
автор: Галина_Литовченко